Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Ґрейс немає! — видихнув він.

— Що ви маєте на увазі, зникла безвісти? — запитав Фрейзер.

— Я маю на увазі, що вона зникла! Її немає!

Броуді виліз з «рендж-ровера».

— Говоріть помалу, розкажіть, що сталося.

— Я ж вам кажу! Боже, ви всі оглухли, холера? Ми маємо її знайти!

— Ми це зробимо, але вам доведеться заспокоїтися й розповісти нам усе, що знаєте.

Стракан зробив зусилля, зібрався.

— Я повернувся кілька хвилин тому. Машина Ґрейс була на місці, в ній горіло світло і грала музика, тому я подумав, що вона вдома. На кухні вона залишила чашку кави, та охолола, я погукав, вона не відповіла. Я зазирнув у кожну кімнату, але її немає!

— Чи не могла вона піти погуляти? — запитав Фрейзер.

— Ґрейс? У таку погоду? Слухайте, чому ми просто тут стоїмо, треба щось робити!

Броуді повернувся до Фрейзера, автоматично прийнявши командування.

— Нам потрібно організувати пошук. Повертайтеся в селище і приведіть стільки людей, скільки зможете.

— А ви? — запитав Фрейзер. Незадоволений, бо йому казали, що робити.

— Я піду огляну будинок.

— Я ж кажу, її там немає! — майже крикнув Стракан.

— Ми все одно подивимося ще раз. Докторе Гантер, хочете піти зі мною?

Я все одно збирався це запропонувати. Якби Ґрейс постраждала, від мене було б більше користі тут, ніж у пошуковій групі в селищі. Ми поспішили до «сааба», а Фрейзер від’їхав на «рендж-ровері».

— Що ви думаєте? — запитав я Броуді тихим голосом.

Він лише похитав головою з похмурим обличчям.

Стракан залишив двигун увімкненим. Він ледве дочекався, поки ми сядемо, і рушив назад дорогою та під’їзною алеєю. Нарешті зарипів гальмами й зупи­нився біля чорного «порше» Ґрейс. Не перевіряючи, чи ми йдемо за ним, побіг до будинку, вигукуючи ім’я дружини. Єдиною відповіддю був несамовитий гавкіт собаки з кухні.

— Бачите, її тут немає! — він розгублено провів рукою по волоссю. — А коли я повернувся, Оскар бігав просто неба. Якби Ґрейс кудись пішла, вона б не залишила його надворі!

Коли я почув, як уривається його голос, у мене всередині все напружилося. Я знав, через що він проходив. Одного разу я зайшов до Дженні додому й виявив жахливу порожнечу. Там теж тоді блукав убивця, і пере­лякані очі Стракана викликали в мене жахливе відчуття дежавю.

Проте Броуді був спокійний. Ми швидко обшукали будинок. Ґрейс не було й сліду.

— Ми просто втрачаємо час! — повторював Стракан, коли ми закінчили. Паніка його наближалася до межі.

— Ви обшукали господарські будівлі? — запитав Броуді.

— Так! Є тільки сарай, а її там немає!

— А як щодо бухти?

Стракан просто витріщився на нього.

— Я… Ні, але Ґрейс ніколи туди не ходить без мене.

— Може, все-таки подивимося?

Стракан повів нас на кухню. На столі стояла почата чашка кави, поруч — розгорнута книжка, але лицьовим боком донизу, наче Ґрейс вийшла лише на мить. Нетерпляче відштовхнувши ретривера, Стракан рушив через задні двері й кинувся до сходів, що вели вниз до бухти.

Я боявся, що на гальці під нами ми побачимо розбите тіло Ґрейс. Але бухта була порожня, тільки яхта пришвартована біля короткого причалу. Прекрасний човен. Корпус скрипів об гумові відбійники, море підкидало його, висока щогла гойдалася вперед-назад, наче стрілка зламаного метронома.

Стракан біг уздовж причалу. Він підскочив до трапа й рушив у рубку. Я сходив на борт повільніше, намагаючись утримати рівновагу однією рукою. Коли ж ступив на палубу, Стракан відкинув люк рубки й раптом завмер.

Я підійшов до нього й зрозумів чому.

Як і решта яхти, рубка була прекрасно обладнана: панелі з тикового дерева, арматура з іржостійкої сталі, продумана приладна консоль. Точніше, те, що від неї залишилося. Радіоприймач і прилади супутникового зв’язку були розбиті вщент, палуба під ними всіяна обірваними дротами та переламаними схемами.

Стракан якусь мить дивився на це, а потім кинувся через рубку до каюти.

— Ґрейс? О боже, Ґрейс!

Вона лежала на підлозі каюти. Голова і плечі вкриті мішком, з-під якого виглядала біла парка. Ґрейс згорнула­ся калачиком на боці, зв’язані руки стягнуто за спиною.

Від пояса вниз вона була гола. Майже. Ноги не були зв’язані, але джинси, стягнуті навколо щиколоток, трима­ли надійно, як мотузка. Її трусики лишилися на колі­нах, ніби нападник хотів їх здерти, та щось його зупинило.

Вона здавалася непристойно беззахисною, довгі оголені ноги побіліли від холоду. Вона не рухалася. Я подумав, що ми запізнилися, але тоді Стракан доторкнувся до неї, і вона раптом почала відбиватися.

— Тримайте її, не дайте їй поранитися! — попередив я, намагаючись підхопити ноги.

— Усе гаразд, Ґрейс, це я! Це я! — сказав Стракан, зриваючи мішок з її голови.

Сплутане волосся під ним закривало обличчя. Рот їй запхали шматком брудної тканини. Перелякані очі були розширені, та коли вони зупинилися на Стракані, вона одразу припинила боротьбу.

— Усе гаразд, я тут, усе гаразд! — повторював він, виймаючи кляп у неї з рота. Вона вдихнула, схлипуючи.

— Майкле, о, слава богу, Майкле!

Обличчя Ґрейс розчервонілось і опухло, на шкірі відбилася груба тканина мішка. На правій щоці темнів синювато-сірий синець, закривавлений рот набряк. Але, крім цього, я не бачив жодних явних травм.

— Ти ціла? Не поранена? — допитувався Стракан, його голос зривався.

— Ні, я… Мабуть, ні.

— Він зґвалтував вас? — прямо запитав Броуді.

— О, заради бога! — вибухнув Стракан. Навіть я був шокований запитанням.

Але Ґрейс хитала головою:

— Ні… ні, він цього не зробив… Мене не зґвалтували.

«Слава богу», — подумав я. Принаймні цього вона уникла. І, мабуть, краще було розібратися із цим питанням зараз і позбутися його.

Можливо, Броуді не був таким уже й товстошкірим.

У Стракана текли сльози, коли він ніжно відкидав волосся з обличчя своєї дружини.

— Хто це зробив? Ти бачила його?

— Я не знаю, я… я…

Він обійняв її.

— Тс-с, усе гаразд, тепер усе скінчено. Все скінчено.

Ми з Броуді намагалися надати їм стільки приватності, скільки можна було за таких умов, поки Стракан поправляв спідню білизну та джинси Ґрейс. Я спробував