Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Ось яхта містера Стракана… — запропонував хтось із картярів.

Ґатрі засміявся.

— Так, у нього там навіть з дупи антени стирчать.

Броуді наблизився до капітана.

— Слухайте, ми можемо спробувати радіо на поромі?

Кінрос байдуже потягнув самокрутку.

— Якщо хочете згаяти час, то ваше право. — Він відкусив жаристий кінчик цигарки й поклав її в кисет. Підвівся на ноги. — Вибачте, хлопці.

— Я все одно програвав, — сказав один, кидаючи карти. — Додому пора.

Ґатрі витер руки промасленою тканиною.

— Так. Піду попоїсти.

Інші гравці вже кидали карти на стіл, брали дощовики. Кінрос натягнув дощовик і вийшов, хльоснувши дверима, і ми пішли за ним. Дощ і бризки наповнювали повітря йодним запахом. Капітан без шапки крокував уздовж гавані до причалу, не звертаючи уваги на хвилі, що розбивалися навколо. Пором підкидало на хвилях, але Кінрос без вагань піднявся трапом.

Ми обережно рушили за ним, тримаючись за поручні трапа, який перехилявся та гойдався. На борту ви­явилося не краще: слизька палуба хилиталася на всі боки. Я подивився на зігнуту антену порома, яка тремтіла на вітрі, й на скелі навколо нас. Тепер я зрозумів, що мав на увазі Кінрос. Скелі оточили маленьку гавань з трьох боків, здіймаючись стіною між нами та великою землею. Кінрос уже вовтузився з радіоприймачем, коли ми впихнулися в тісну рубку. Я вперся в стіну, бо палуба нудотно гойдалася під ногами. З радіоприймача Кінроса долинала суміш хаотичного дзижчання й скрипу, він щось говорив у пристрій, марно чекаючи на відповідь.

— Кого ви викликаєте? — запитав Броуді.

Кінрос відповів, не обертаючись:

— Берегову охорону. У них найбільша радіощогла на Льюїсі. Якщо вони нас не почують, ніхто не почує.

Ми чекали, він говорив у радіо, але у відповідь чутно було лише глухе шипіння.

Фрейзер дивився на капітана порома з виразом похмурої неприязні.

— Ви пам’ятаєте, чи привозили незнайомців на поромі близько чотирьох чи п’яти тижнів тому? — раптом запитав він. Броуді кинув на нього сердитий погляд, але той не звернув на це уваги. Кінрос не обернувся.

— Ні.

— «Ні» — що? Ні, ви нікого не привозили, чи ні, ви не пам’ятаєте?

Кінрос припинив те, що робив, і обернувся, щоб витріщитися на нього.

— Це якось стосується вбивства?

— Просто дайте відповідь на запитання.

Посмішка Кінроса стала погрозливою.

— А якщо ні?

Броуді втрутився, перш ніж Фрейзер встиг відповісти.

— Спокійно, Ієне, ніхто тебе ні в чому не звинувачує. Ми просто прийшли сюди по зв’язок.

Кінрос демонстративно опустив слухавку. Відки­нувся на хитку перегородку, склавши руки та дивлячись на нас.

— Ви збираєтеся сказати мені, про що йдеться?

— Це справа поліції, — прогарчав Фрейзер.

— Так, а це мій пором і моє радіо. Якщо ви хочете скористатися ним, можете сказати мені, чого справа така термінова.

— Ми ще не можемо, Ієне, — м’яко втрутився Броуді. — Але це важливо. Повірте мені.

— Це наш острів. Ми маємо право знати, що відбувається.

— Я знаю, і ви дізнаєтеся, обіцяю.

— Коли?

Броуді зітхнув.

— Сьогодні ввечері. Але зараз нам потрібно зв’язатися з великою землею.

— А тепер послухайте… — почав Фрейзер, але Броуді заговорив замість нього:

— От вам моє слово.

Кінрос витріщився на нього, нічого не кажучи. Тоді підвівся і попрямував до дверей.

— Куди ви? — запитав Броуді.

— Ви хотіли, щоб я спробував радіо, я спробував.

— Ви не можете продовжити спроби?

— Ні. Якби хтось нас почув, ми б уже знали.

— А як щодо інших кораблів? Хтось міг би передати наше повідомлення на велику землю. Щоб скелі не заважали.

— Мабуть, що ні, все одно треба скеровувати сигнал, а це радіо дотягується всього на тридцять миль[13]. Якщо хочете марнувати час, стоячи під дощем на вітрі, ваше право, але можете самі спробувати. — Він показав на слухавку. — Натисніть перемикач, щоб говорити, відпустіть, щоб приймати сигнал. І вимкніть все, коли закінчите.

З цим він вийшов. Коли за ним з гуркотом зачинилися двері, Фрейзер сердито обернувся до Броуді.

— Що в біса ви вичворяєте? Ви не маєте повноважень їм щось казати!

— У нас немає вибору. Нам потрібна допомога цих людей. Криком нічого не досягнеш.

Обличчя Фрейзера побагрянішало.

— Один із тих виродків убив Дункана!

— Так, і ворогуючи з усіма, ви не знайдете, хто це зробив. — Броуді зупинився, стримався. Глибоко вдихнув. — Кінрос має рацію. Немає сенсу витрачати тут час, яхта Стракана має систему супутникового зв’язку. Може­мо дорогою заїхати до школи й перевірити, чи Ґрейс там.

— А якщо ні? — жорстоко запитав Фрейзер.

— Тоді ми почекаємо в них удома, поки хтось із них повернеться, — видушив із себе Броуді, явно незадоволений тим, що йому доводиться щось просити в Стракана. — У вас немає кращих ідей?

Фрейзер кращих ідей не мав. Ми проїхали через селище від гавані, але коли дісталися школи, чорного «порше» Ґрейс видно не було. Маленька будівля стояла темна й порожня.

— Вони, мабуть, відправили дітей додому раніше через вимкнення електрики. Певно, ми пропустили її, коли їздили по Кінроса, — розчаровано сказав Броуді.

Нічого не залишалося робити, як прямувати до дому Стракана і сподіватися, що вона там. Фрейзер їхав у похмурій тиші. Я не міг не пошкодувати його. Він не був приємною людиною, але смерть Дункана сильно по ньому вдарила. А він втратив контроль над собою ще до того, як вбили його колегу.

Ми наближалися до великого будинку, коли сержант раптом напружився.

— Що в біса він робить?

«Сааб» Стракана мчав дорогою прямо на нас. Фрейзер вилаявся, повернув убік, натиснувши на гальма, коли «сааб» занесло, і зупинився лише за кілька футів від нього.

— Клятий ідіот! — вилаявся Фрейзер.

Стракан вискочив і побіг до нас, навіть не давши собі ради зачинити дверцята машини. Фрейзер сердито опустив вікно й закричав на нього:

— Що це за дурні ігри?

Стракан, здавалося, не почув. Він нахилився до відчиненого вікна — обличчя було бліде, перелякані очі широко розплющені.