Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

20. Засушена сирна кулька

— У нас немає ні секунди спокою, щоб зробити перерву, — бурчав собі під ніс містер Едвард, йдучи попереду леді Лавінії. — Ми навіть не встигли зайти до леді Белли та отримати вибачення.

— І що для вас у цьому несподіванка? — Леді Лавінія склала руки на грудях і неохоче йшла за ним. Після певної дози принижень її ентузіазм явно знизився, проте про містера Едварда можна було сказати протилежне.

Він був сповнений рішучості та бажання якнайшвидше впіймати злочинця.

— Ходімо, чому ви зволікаєте? — Перед тим, як спуститися в трюм, Едвард обернувся й помітив Лавінію, яка стояла неподалік і хмурилася. — Леді Фейрфекс, тільки ви можете провести аналіз тіла. Прошу, ходімо...

Тепер вони трохи змінилися ролями. Дивлячись на її кисле обличчя, Едвард готувався до різноманітних відповідей, але вона раптом сказала:

— Я голодна. Не хочу йти туди на порожній шлунок.

— Ми ж нещодавно снідали й пили чай у леді Рози... — розгублено відповів він.

— Хочу їсти... Їсти, — простягла леді Лавінія, поклавши руки на живіт.

— Сиров’ялені кульки з тієї кімнати підійдуть? — розвів руками Едвард.

— Так, — її обличчя тут же посвітлішало. Вона більше не нагадувала хмару, що насувалася на корабель. — Поспішаймо, поки знову не почався дощ.

Лавінія жваво рушила до сходів, спускаючись у трюм по вологих дерев'яних сходах. Білий кринолін, що визирав з-під піднятих спідниць, торкався брудних перекриттів щоразу, коли вона ступала вниз.

— Зачекайте, — попросив містер Едвард.

— Що сталося, пане? — Лавінія зупинилася й обернулася через плече.

— Зробімо ось так... — пробурмотів він, підхоплюючи її на руки.

— Ой! — Її щоки тут же порожевіли. — Що ви робите? — доторкнувшись теплими пальцями до його вуха, прошепотіла вона. — Ви несете мене, як після весілля? Але я ж не втратила свідомість, — вона засміялася. — На відміну від вас.

Засоромлений містер Ллевеллін відразу згадав той ганебний момент, коли знепритомнів.

— У мене вік... — незграбно почав виправдовуватися він.

Під шум плескоту хвиль і її тихий сміх вони навіть не помітили, як подолали сходи й опинилися в кімнаті з чотирма дверима й п’ятьма трупами за кожною з них.

— Отже, тут, — Лавінія вказала на двері каюти лікаря, — тіло помічника кухаря, а там, — переводячи руку на двері з драбиною на найнижчий поверх, — тіло корабельного лікаря...

— Е-е... — скрипнув містер Ллевеллін. — Можу попросити вас стати на ноги? Можу? — Від напруження на його лобі пульсувала вена, і краплі поту вже проступили на шкірі.

— Боже, звісно. Ви ж старий дідусь, я зовсім забула, — Лавінія широко розплющила очі.

Коли він поставив її на землю, то, діставши з нагрудної кишені хустинку, витер чоло.

— Знаєте, леді Фейрфекс, я ще не настільки старий. Це ви — не пушинка, — відрізав він.

— Я не пушинка? — обурено ахнула Лавінія. — Я — перинка! Це все через кринолін!

— Хіба його не роблять із китового вуса, що має бути легким? — пробурчав містер Ллевеллін, не відчуваючи, що варто зупинитися, хоча обличчя Лавінії вже червоніло не від сорому, а від гніву.

— Ви хочете знати, скільки всього жінки носять на собі? Сорочка, кринолін, корсет, панчохи, підв’язки, нижня сукня, верхня сукня, верхня спідниця, корсаж, черевики, і це все в липні! — рявкнула вона.

— Хіба корсаж і корсет не одне й те саме? — збентежено уточнив він.

— Не знаю! — гаркнула Лавінія. — Мене одягає служниця, бо навіть не уявляю, як вдягатися в це все самостійно. До того ж багато леді носять зараз паньє для розширення стегон, але вони такі важкі, що я категорично відмовляюся!

— Хочете, щоб я все це зняв прямо зараз?

— З вас чи з мене?

Вони втупилися одне в одного, обидва червоні від сорому й налякані, всього на мить, але тут же відвернулися. Розмова зайшла в глухий кут і лише ввела їх у ще більше замішання.

— Поїжмо, — спробував змінити тему Едвард.

— Ви так і не відповіли на питання, — пробурмотіла Лавінія, не дивлячись на нього.

— Тоді я буду змушений на вас одружитися.

— Хіба ви цього не хочете? — Вона прикусила губу, відвертаючись.

— Хочу.

— Тоді зробіть мені пропозицію.

— Щоб ви відмовили? — огризнувся Едвард. — Я поки що не готовий до такого приниження. Навіть від вас.

— Я захищатиму ваші почуття, — Лавінія повільно повернула голову, але не наважилася поглянути йому в очі, втупившись у простір між його підборіддям і шиєю.

— Це начебто чоловіча відповідальність, — утомлено потер він скроню.

— Поїжмо, — здалася Лавінія.

У кімнаті із сухими сиров'яленими кульками було тихо й сухо, майже нічого не змінилося. Правда, з'явилася бочка з сушеним м'ясом.

— Здається, це італійське прошуто, — Лавінія взяла шматочок і відкусила. — І воно навіть не зіпсоване, — радісно оголосила вона. — Їжа завжди мене заспокоює. Я вже навіть вибачила леді Беллі її образу, — жуючи, заявила Лавінія.

— Навіть не послухаєте, якщо вона буде просити вибачення? — Едвард взяв шматочок сиру.

— Послухаю. Це природно. Щоб полегшити душу, винуватці завжди хочуть говорити. Я не триматиму зла й навіть дам пораду.

— Яку саме пораду? — Едвард дістав флягу з водою зі свого камзола й зробив ковток.

— Ви запасливий, — відзначила Лавінія. — А пораду їй дам, коли вона попросить. Це особисте, — вона підморгнула.

Вони хрустіли сиром, дивлячись на море крізь крихітне кругле віконце. Небо знову насувалося темними хмарами, а вода, закручуючись рідкими баранцями, стрімко темніла. У трюмі швидко наступав морок, лише білі сирні кульки підсвічувалися так, ніби серед них загубилися крихітні феї.

— Чому сир так світиться? — запитала Лавінія.

— Сир не світиться, він просто білий, і очі краще помічають його в сутінках.

— Ще навіть обід не настав, а вже так темно, — протягнула вона.

Після короткої паузи Едвард промовив:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍