Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

— Шкода, що корабель називається "Санта-Марія", а не "Санта-Надія", — задумливо сказав Едвард, витираючи сіль із пальців. — Остання б нам зараз дуже згодилася.

Лавінія усміхнулася, ледь опустивши кутики губ. Це був невеселий жарт. Радіти не було чому. Ще три тіла.

— Капітан сказав, що вони там, де каюта в трюмі, так?

— Так, — кивнув Едвард. — Це працівники "Китайського театру".

— Усі загинули?

— Ні, здається, господар і актриса ще живі.

— Можемо ми з ними поговорити?

Едвард знизав плечима:

— У нас є чудовий дозвіл від капітана, але чи захочуть вони говорити — невідомо.

Лавінія кивнула і відщипнула ще шматочок прошуто:

— М'ясо смачне.

— Чому ви говорите про їжу, коли ми обговорюємо розслідування?

— А що як ми помремо? Краще помирати ситими.

— Звідки у вас така філософія? Не кажіть, що у вас було голодне дитинство.

— Навпаки, дуже ситне. І тепер я боюся навіть мінімального відчуття голоду.

— Ви ж ніколи не голодували, звідки вам знати, як це? — Едвард подивився на неї.

— Ви не зрозуміли? Я навіть не хочу знати, як це.

Він кивнув:

— Ви захищаєте себе заздалегідь, щоб це не сталося. Стелите соломку, сподіваючись спати м'яко. Але така авантюристка, як ви, завжди натикається на горошини й голки. Ви ж самі до цього прагнете, — хмикнув Едвард.

— Ось тому, поки я йду назустріч пригодам, я не забуваю поїсти. Вранці не поїла, і бачите, одразу зірвалася — вас ударила, на леді Беллу накинулася, — вона сумно зітхнула.

— Точно, — він приклав тильну сторону руки до свого чола. — Я зовсім забув, що ви не снідали, тому й були голодні. Ось, тримайте. — Він подав їй флягу з водою і знову поліз до внутрішньої кишені камзола. — Це вам.

У м'якій накрохмаленій серветці лежала розрізана навпіл біла булочка з маслом і смаженим яйцем, прикрита зверху своєю половинкою.

— У вас бездонні кишені? — Не чекаючи відповіді, Лавінія зробила перший укус. — Як смачно… — пробурмотіла вона. — А яблучко ви з собою не брали?

Едвард знову запустив руку в кишеню і дістав крихітне червоне яблуко, яке можна було б і не помітити, якби стиснути кулак.

Лавінія здивовано подивилася на нього. Проковтнувши, вона запитала:

— Про каву мені краще не питати, бо ви запропонуєте пожувати гущу?

Куточок губ Едварда ледь здригнувся в усмішці:

— Ні, кави я не брав.

— І на тому дякую, — Лавінія відкусила яблуко й захрумтіла. Крапля соку впала трохи нижче її губи, і, висунувши язик, вона її злизала. — Чому ви дивитеся? — Лавінія повернула голову.

— А... Та мені теж захотілося яблука.

— Не їжте. Воно несмачне, — вона похитала головою.

— Брехня? — хихикнув Едвард.

— Так, — усміхнулася вона.

— Жадібна.

Вони розсміялися.

— Воно й справді маленьке.

— Та їжте вже. Не розпалюйте мій апетит.

Доївши, Лавінія сказала:

— Дякую. Мені було тепло.

— Тепло? — розгубився Едвард. — Але я ж вас ні краплі не зігрів...

— Тут, — вона вказала пальцем на серце. — Тут було тепло, — на її губах грала усмішка, і перлинно-білі зуби сяяли навіть у сутінках трюму.

Очі Едварда стали вологими. Невже у цієї крижаної фігури всередині був теплий вогник?

— Ну що ж, давайте… — Лавінія набрала повітря, щоб висловити пропозицію, і відчула, що не може вдихнути. — Кха! Кха! — Вона знову набрала повітря, яке наче натикаючись на перешкоду, не доходило до легень. — Кха!

Вона засопіла, намагаючись зробити вдих:

— Леді Фейрфекс..?

— Дихати… — прохрипіла вона між нападами кашлю. — Дихати… не можу... Кхе!

Задушливе відчуття застрягло десь у грудній клітці, не дозволяючи набрати достатньо кисню. Вона втягувала повітря носом, але воно не доходило до легень, ніби капсула, що сама наповнювалася повітрям, не давала йому проходу.

— Леді Фейрфекс! — Побілілий Едвард, наче висушений сир, спробував поплескати її по спині. — Леді...

— А-а… — Слова вже не виходили з її рота, лише жалюгідні хрипи, коли вона намагалася дихати. — У-у...

Навіть у темряві було видно, як посиніли її губи від нестачі кисню, а вуха почервоніли від напруження.

— Допомо… — Вона благала про допомогу, чіпляючись за рукави містера Едварда, який розгублено плескав її по спині. Але в неї нічого не застрягло в горлі. Це було десь нижче.

Розставивши ноги, Лавінія сперлася руками об коліна, зігнувшись навпіл. Через деякий час напад минув.

Вся спітніла й налякана, вона все ще боялася дихати на повні груди.

— Що з вами сталося? — Едвард присів навпочіпки перед її обличчям, намагаючись заглянути їй в очі. — Ви хворі?

— Ні... — пробурмотіла вона. — Або ж я про це не знала. Це жахливе відчуття, коли не можеш вдихнути... Я думала, що помру зараз.

— Я ж казав вам не ходити палубою в цих сукнях із відкритими плечима! І ще я казав, що гуляти під дощем — погана ідея! І потім, ви кинулися у шторм рятувати ту, кого вже не можна було врятувати, змокли, та ще й хвиля вас накрила!

Лавінія тяжко дихала. Повіки стали важкими, а думки — в'ялими.

— Перестаньте мене звинувачувати... — ледве вимовила вона сухим язиком.

Едвард на мить подивився на неї, потім підхопив на руки й виніс із кімнати з сухими припасами.

— Не треба, — її слабкий опір тут же припинився.

— Якщо ви не хочете берегти себе, то я візьму це на себе.

Обідній час вони так і не наблизилися до розслідування. Закутана в червоний шарф, як вишукана фарфорова лялька в пакувальному папері, Лавінія сиділа в м'якому кріслі каюти другого класу з чашкою чаю, що аж обпікав, у руках.

— Ви, безперечно, застудилися, — заявив Едвард.

— А я бачу, ваші навички лікування покращилися за останні чотири дні, — пробурмотіла вона. — Напевно, ви навіть отримали диплом за цей час.

Едвард скрипнув зубами. Їй не догодиш, чи просто характер поганий?