Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

В сінях гомоніли салдати. Вони грюкали дверима, сміялись, матюкались, цокали кухлем об діжку, п’ючи воду. Раз чогось забігали, затупотіли, хтось крикнув слово «гайдамаки». Але затихли й знову ходили туди й сюди, байдуже грюкаючи дверима.

А могли ж, справді, набігти гайдамаки. Тут, мабуть, бігла лінія фронту, де вороги передовими загонами доторкувались один до одного. Можливо, що через дві-три версти був уже «той бік». І могли ж вони, ті любі гайдамаки, несподівано налетіти на хутір? Недурно ж ці о третій годині мали кудись вирушати.

— А як розпороти живіт, то чоловік неодмінно помре? Чи може ожити?

А ця своє! Вона, мабуть, і на гайдамаків своїх була б лиха, коли б вони перебили їй справу.

— Ви спите, докторе?

— Це залежить од удару, Ольго Іванівно, — мляво й тихо промимрив доктор і зовсім ліг на землю. З-під підлоги дуло й потягало вогким холодом. Але зате сморід не такою густою задушливою течією проходив тут по легенях.

« Чер-чер-чер-чер!».

Все гострила. Тепер уже й рук її не видко було. Тільки в сірій тьмі ще темною плямою видавалась її постать.

* * *

Довго так лежав доктор. Під грудьми пекло, — надха, як у бурю грім, раз-за-разом прокочувалась по животі, й у роті ставало ущипливо-кисло.

А в душу теж, як у бурю хмари, без ладу, без зв’язку, чорт їх знає, звідки взявшись, сунули всякі забуті, перегорілі, засмальцьовані життям образи, події, думки. Вони теж, як надха, пекли під грудьми.

Доктор крутився на соломі, клав голову то на один лікоть, то на другий, зідхав про себе.

В сінях спочатку дуже грюкали дверима, потім потроху зовсім затихли, — мабуть, вечеряли.

А та все стояла там десь у тьмі на одному місці й черкала ножиком об черепок. «Чер-чер-чер!» — потім затихне, — чи спочиває, чи пробує лезо, — далі знов, уперто, одноманітно, суворо.

Раптом доктор підвівся й сів. З якої речі він лежить тут у цьому багні, у смердючій тьмі й чекає смерти від якихось невідомих йому, чужих, байдужих людей? За віщо?! ІЦо він їм зробив? Що за безглуздя?! Невідомо за що, без ніякої вини його поставлять до стіни або виведуть у поле, наведуть йому в лоба рушниці з чорними, круглими дірочками дул, якийсь чужий йому чоловік крикне і...

Доктор почув, як раптом у роті йому з’явився металічний смак, а на плечі насіло щось важке, як дві кішки, й почало боляче душити груди.

Тоскна туга занила по всім тілі, занила з такою силою, що хотілося широко роззявити рота, скривити все лице й дико, тягуче завити.

Він знову ліг, просто лицем у мокру, брудну солому й заціпенів. Звірячий, бездумний, темний страх чадним димом обкутав усю душу. Коліна дрібно, як од холоду, трусились; металічний, чудний смак дерев’янив язик; грудям важко було дихати від незрозумілої ваги в плечах.

Ах, Господи, що це з ним робилось?!

Ні, лежати ще тяжче було. Так тепер лежать оті там за вікном. Так лежав, мабуть, отой, що лишив по собі в тім кутку тільки крови калюжу та кашкет.

Доктор сів. Хоч би вже перестала та черкати там своїм ідіотським ножиком. Які тут ножики тепер? І взагалі, з якої речі вона його посилала на смерть? Яке йому, докторові, діло до її кацапів, українців, до панів, пролетарів? Навіщо він ізв’язався з цією невідомою, пришелепуватою, фанатичною дівчиною? Вб’ють же через неї, неодмінно вб’ють! Виведуть надвір, скажуть бігти, й ... він так само, як старий поляк, тільки закрутить рукою й осяде ввесь.

Доктор почув, що його починає нудити. Туга ревматично, як нестерпно-болючий зуб, боліла в душі.

Ах, та коли ж вона перестане вж§ гострити того проклятого ножика? І нащо він дав їй його? Вона ним тільки погубить і його і себе.

— Ви ще не стомились, Ольго Іванівно?

— Трохи стомилась. Я сяду теж. Де ви? Я думала, ви заснули, боялась вас розбудити.

Сказилась вона, чи що: заснув! Наче він лежав тут для того, щоб заснути, спочити, а завтра їхати собі на той бік. Дійсно, поїде, тільки на другий «той бік»! А туди можна й, не спавши, подорожувати.

— Та де ви, докторе? Обізвіться!

— Тут. Ідіть попід стіною.

Вона трохи не стукнулась об його. Тепла рука її вхопила його за чоло, а коліно уткнулося в плече, кругле, жіноче. Могла б усе ж таки обережніше в темноті йти.

— Вибачте, я, здається, вас штовхнула?

— Нічого.

Вона сіла поруч і довго вовтузилася з своїми ногами. Лікоть її неприємно торкався руки доктора. Він злегка відсунувся. Вмостившись, вона знов узялася за ножик і черепок, чорт би їх узяві

— Хіба ще не гострий?

— Ні, на кінці майже зовсім тупий. А на кінці саме й треба, щоб гострий був.

— А чи не втомите ви собі руку цим гострінням?

— Ви гадаєте, що вона втомиться?

— Розуміється. Ви ж уже кілька годин напружуєте її.

— Я вже два пальці порізала.

— Ну, от бачите.

Вона затихла, пововтузилась і сказала:

— А ну, попробуйте ви, чи гострий. Обережно. Нате. Де ваша рука?

Доктор у темноті по її ліктю добрався до руки й узяв ножика. Він був такий самий тупий, як і раніш, тільки подряпаний.

— Гострий?

— Цілком. Більш абсолютно не треба гострити. Хай рука спочине. Нате, сховайте.

Знову помацки зустрілись їхні руки. Її пальчики ніжно обняли його руку й перебрались до ножика.

— Ну, значить, я дам спочити руці й піду.

— Куди? До Єр£мєєва?

— Розуміється.

Оце так. Значить, вона вже й до дванадцятої не хотіла ждати! Вона спочине й піде. І зараз же там зачується крик, галас, вистріли; загрюкають двері, затупотять ноги, ввірветься сюди сіра, дика, люта юрба, накинеться на нього, почне скажено гатити його чобітьми по животі, по лиці, по очах, почне колоти багнетами в горло, груди, в серце, розтопче, розшматує, зробить з нього криваву масу й викине в помийну яму. І лишиться після нього отут тільки велика калюжа крови та кашкет.

І це буде, буде неминуче, як тільки трохи спочине ця напівбожевільна дівчина зо своїм ножичком. Через півгодини, через десять хвилин, хто її знає, скільки вона вважає потрібним для спочинку.

Але в ім’я ж чого він має рагюм із нею так безглуздо погибати!? Хто вона йому? Хто вона взагалі? Наяда? Що таке Наяда? Що