Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

він голосно дав команду. Ті, що стояли поруч із поляками, щось сказали їм і злегка штовхнули.

Вони вже ждали цієї команди й прожогом кинулись уперед. Старий був без пальта, (мабуть, була на ньому шуба, та її зразу ж з нього зняли) і сам ввесь легший, він трошки зігнувся і, смішно, по-старечому підкидаючи ногами, випередив стару й погнав уперед. Вона ж не могла так швидко бігти, — на ній було довге пальто, сама кругла, важка, обвисла, вона котилася, хитаючись із боку на бік і цупко тримаючись за старого. Це його здержувало; він виривав свою руку, кричав їй щось, але стара ні за що не випускала його, плуталась у полах пальта, спотикалась і з усіх сил котилася далі.

Салдати зо сміхом почали кричати їм:

— Швидше, швидше!

— Не пускай його, не пускай!

— Та дай їй по пиці!

Поляки не зрозуміли криків і швидко, злякано озирнулись обоє. Саме в цей мент Єрємєєв дав наказ салдатам із рушницями, й ті взяли на приціл. Старі це помітили. Знову тоненько й дико закричало від них, і графиня з несподіваною для неї, надприродною прудкістю стрибнула за старого, ухопила обома руками його за боки й сховалась йому за спину. Він люто, несамовито виривався, жахно дивлячись на наведені дула рушниць, тяг її вбік, бив назад ногами. Але вона ввесь час тоненько, виючи, кричала й захищалася ним.

Серед червоноармійців стояв регіт і крики. Це була смішна картина: двоє старих, незграбних буржуяків вовтузилось по полю, підставляючи одне одного під кулі.

Раптом нерівно, з тріском вибухнули вистріли. Старий чудно закрутив одною рукою, немов йому в рукав попало щось неприємне, зразу зігнув коліна й осів набік. Графиня через це всім тілом упала через нього, але зараз же схопилась і побігла. Вмить зупинилася, швидко, судорожно підібрала в руки пальто, спідниці й покотилася далі. Різко забіліла на товстих ногах спідня білизна. З зібраним на клубах пальтом, вона вся тепер була подібна до чорної великої капусти на двох білих качанчиках.

Деякі салдати аж падали від реготу, аж хапали один одного за плечі. Інші тюкали, свистіли, кричали. Аїле панні Ользі було видно й таких, які стояли зовсім тихо, без посмішок.

Знову один за одним розірвалися вистріли. Полька, як зрізана косою, впала головою вниз і моментально за-коченіла. Широкий чорний зад випнувсь і непорушно застиг. З-під нього біліла латка білизни. А позад неї кроків за двадцять лежав старий граф у своїх ботфортиках. Одна рука йому кругло витяглась, неначе він увостаннє обіймав і пригортав до своїх грудей землю.

З гомоном і затихаючим сміхом салдати стали зникати за вікном. Єрємєєв дав якийсь наказ і поїхав просто в степ. За ним підтюпцем рушило ще двоє верхівців, яких раніше не видно було.

А трупи графів так і лишились лежати.

Після того доктор, м’яко й трудно волочачи ноги, відійшов до стіни і, тримаючись за неї рукою, зсунувся всім тілом додолу, просто на чорну, загиджену солому. Що тепер значив якийсь бруд соломи? Цей бруд цілувати можна було перед іншим, отим брудом.

А панна Ольга ще довго непорушно стояла біля віконця, схилившись над ним, неначе ждала, що закоченілі от-от заворушаться, — адже салдати навіть не перевірили, чи мертві. Могли ж вони прикинутись убитими? А потім тихенько встати й поповзти далі, туди в яр, заритись у якусь нору, яму й чекати. Ну, не він, так вона ж могла це зробити. Адже вона так страшенно, так жадно, за всяку ціну хотіла жити. От вона зараз заворушиться. Потім тихо підповзе до старого, поцілує йому скоцюрблену руку його і... Ні, вона не підповзе до старого. Вона жадно, по-звірячому озирнеться, поглядом не зупиниться на ньому і швидше-швидше полізе в яр...

Але вони обоє непорушно лежали в тих самих позах і так само страшно, гидко та насмішкувато випинався широкий, чорний зад із білою латкою внизу. Небо потемніло, гидливо насупилось; травиця зщулилась, погустішала; присмерки навшпиньках підходили з яру й жалібним серпанком, павутинням вечора обсотували мертві постаті.

Панна Ольга відвернулась.

У камері було вже зовсім темно. Ледве-ледве на землі під стіною висовувалось зігнуте, темне тіло доктора. Панна Ольга вийняла з кишені ножик, черепок і стала поспішно гострити.

Доктор стримав надху і глянув на Наяду. Так, так, вона собі гострила, — вперто, завзято, діловито. Навіть сісти не хотіла. їй не було потреби сідати, її тримала на ногах її молодість, її ненависть, її любов, ах, багато такого тримало її, чого не було вже в нього. І через те він, як торба, напхана старим, нікчемним дрантям, мусів лежати на смердючій соломі. А вона завзято стояла й гострила ножика, гострила свою ненависть. Що їй смерть, життя? В неї так багато його, того життя, що вона не вірить у можливість його знищення. Вона знає, що її можуть

убити, але, щоб вона стратила життя, як це може бути? Як це може статись, коли така пекуча, нестерпна ненависть до «проклятого кацапа» горить у душі? Яка там може бути смерть? От тільки гостріше треба ножика нагострити й вирішити, куди найкраще його всадити: в серце, чи в око.

У доктора не було в душі «кацапів». І не було чести, яку мали топтати салдатські поцілунки. І не було в нього ніяких товаришів на тім боці, які воліють, щоб засадили ножика в око, аніж підставили своє тіло під ганьбу та сором од ворога.

Тим-то мусів він, доктор, лежати на підлозі, як оті, що перейшли лежати туди, в поле. І він завтра туди перейде. І завтра вже не буде на світі доктора Верходуба. Його завтра не буде на світі! Зникне небо, земля, перестануть існувати люди, дерева. Ні, завтра вранці буде і небо, і земля, і оця солома, і «камура», і все буде собі плинути далі в життя, а його, тільки його не буде.

Ні, це абсолютно неможливе й недопустиме! Цього ніяк не може бути. Це — страшно думати.

Доктор хапливо виняв цигарку й почав закурювати. Панна Ольга перестала терти й почала пробувати вістря ножика об палець. Ні, ще мало.

— Вони нам дадуть сюди яке світло?

Вона питала строго й незадоволено. Дійсно, як у гранд-готелі.

Так, так, вони дадуть світла.

— Котра година, докторе?

Була всього п’ята година. До дванадцятої лишалося ще сім. Сім годин — це безліч часу. Кожну годину, хвилину з них можна пити малесенькими ковточками і тремтіти, що життя