Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

— А мій брат?

— Ми знайдемо спосіб, щоб він зміг полишити табір, — пообіцяв Аранк. — Це не має бути важко.

— Попрошу батьків запросити його до нас... Чи попрошу допомоги у Жозефа, — висловив думку Александр.

Олена дивилася з недовірою.

— Будьте певні, ми не рушимо, доки Віталій не приєднається до вас, — запевнила Розен.

— А куди мені йти, коли стану вільною? Я й надалі буду одруженою жінкою.

— Ви можете лишатися з нами в лісі, допоки все не вгамується й не скінчиться війна, чи доки ми не знайдемо, як краще позбавитися ваших проблем. Ніхто вас у нас не знайде. Індіанці вміють ховатися, і ми весь час змінюємо місце.

Поглядом вона запитала Александра.

— Аранк має рацію, треба жити теперішнім. Спочатку хай повірять у вашу смерть. Вирішуватимемо все по ходу діла.

— Військові ніколи не заходять далеко в ліс. Для них він — місце, повне пасток і дикого звіра, тоді як для нас, індіанців, природа — спільник. Нам знайомий кожен закуток.

— Ми можемо вас навіть переправити до Сполучених Штатів, — додала Розен. — Нейтральна країна у теперішній війні й дуже велика. Ми постійно ходимо через кордон.

Благодатне тепло розлилося на душі в Олени. Саме такого розуміння, яке виказували Александр і його друзі-індіанці, вона шукали від самого прибуття до Канади. Вона передбачала вже своє подальше майбутнє у гостиннішому світі, ніж вона знала до цього часу.

— Я повертаюся в Амос уже сьогодні ввечері, щоб не викликати підозр, — сказав Александр. — Завтра поїду з Жозефом до Спіріт Лейку, щоб довідатися про результат пошуку вас у лісі. Водночас подивлюся, як можна зробити так, щоб Віталій доєднався до вас.

— Бідна дитина, як би мені хотілося, щоб він знав, що я жива!

— Зарано йому повідомляти. Якщо хочемо, щоб у нас усе вийшло, його горе має бути справжнім і викликати жалість. Та будьте певні, ми витягнемо його з табору якнайшвидше, — пообіцяв Аранк.

Олена вдячно притулилася до Александра. Кожен удар його серця здавався їй обіцянкою свободи.

* * *

У понеділок вранці через величезні вікна магазину Лявальєрів заливало сонце. Едмон відчинив двері й насолоджувався свіжим вітерцем.

— Можна сказати, що літо приходить дочасно, — зауважив він. — Вчора ще були заморозки, а сьогодні о восьмій ранку вже спекотно.

Едмон повернув табличку на бік Відчинено і повернувся за прилавок.

— Ти сумний через мадам Тефаняк, — сказав він, побачивши свого сина перед вітриною, погляд якого губився в далині.

— Так, і через її брата також. Ти пам’ятаєш Віталія?

— Звичайно, хлопчик, який повіз звідси двох кошенят.

— Олена була його сім’єю. Як думаєш, ми можемо запросити його на день чи два до себе? Йому стало б легше.

— Забудь, твоя мати ніколи не погодиться. Ти ж знаєш, що вона думає про чужинців, що живуть у Спіріт Лейку.

— Але ж Віталій тільки дитина! Вона не може звинувачувати його в тому, що йде війна.

— Точно, говорячи про дітей, ми отримали листа від Антуана. Його відіслали більше як місяць тому. Та отримана від нього вісточка дуже тішить Імельду.

— Як у нього справи? — радісно запитав Александр, який дуже любив свого старшого брата.

— Його робота на фронті вимагає багато сил. Йому важко дається щодня підтверджувати смерть молодих хлопців.

— Війни — завжди жахіття!

— Та є й добра новина, він пише, що відразу по поверненні додому зробить пропозицію Люсі. Пригадуєш гарненьку фельдшерку, з якою він нас знайомив?

— Так.

— Лікар і фельдшерка... У них буде прекрасна сім’я. Зрештою, так сказала твоя мати, але я тієї самої думки.

Александр промовчав, він думав зовсім про інше.

— Імельда мріє стати бабусею. Сподіваюсь, ти теж колись знайдеш ту єдину.

«Уже знайшов», — подумав Александр. У нього було бажання сказати Едмону, що Олена не померла, щоб врешті розраховувати на його допомогу.

— Розумію, що тобі болить за тією українкою. Вона була чарівною, і дуже шкода, що з нею таке сталося. Та ти забудеш її. У будь-якім разі вона була заміжньою.

У батькових словах не було жодної емоції, тож Александр зрозумів, що розумніше промовчати й зберегти таємницю. Він вирішив радше вчинити диверсію.

— Так тепло надворі! Якщо дозволиш, то після обіду я піду полювати на куріпку.

Едмон був у захваті. Якщо Александр знову думає про полювання, отже, він менше переживає за долю молодої скрипальки. Виходить, він не був таким уже й закоханим, як часто це говорив. Тож із радістю погодився, кажучи собі: щоб так любити природу, без сумніву, його син мав би отримати від когось із предків індіанську кров. З материного боку, бо у Лявальєрів такої не було.

О третій годині Александр осідлав коня й помчав галопом до індіанського селища. Під вовняною накидкою він сховав Оленину скрипку.

Галопуючи лісом, він думав над планом, як привести Віталія до сестри. Думав про Розен. Юна індіанка дружила із сержантом Лєпіном. Якби вона вважала, що може йому довіряти, то він міг би їм допомогти. З іншого боку, не варто довіряти таємницю багатьом. Щойно Віталій покине табір і зустрінеться із сестрою, Александр придумає новий план, більш особистий. Така думка додала йому снаги. Він перевів коня на крок і насолоджувався красою заходу сонця. Денне світило повільно занурювалося в озеро Духу, і все навкруги було чарівним.