Тая Смоленська - Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська

Глава 29.2

- Алло? - запитує вона, і кожне слово здається мені як удар по серцю.

Мої пальці стискають телефон міцніше. Я відчуваю, як розчарування, нерозуміння і страх починають заповнювати простір навколо.

- Ем... Вибачте, я... Можна Артура? - я запинаюся, панікую, кожне слово дається важко.

На іншому кінці лінії на мить настає тиша, потім жінка відповідає:

- Артур зайнятий зараз, він не може відповісти.

Голова паморочиться, і мені здається, що я не можу сформулювати жодної думки.

- А... це... гаразд.  Ви, напевно, сестра Артура? - раптово згадую ту дівчину, яку мигцем бачила колись. Точно! Чому я така дурна й одразу подумала про найгірше?

На іншому кінці лінії лунає фиркання. Її голос звучить їдко і зарозуміло.

- Я його наречена, а не сестра.

Моє серце на мить зупиняється. Слова, які я не хотіла почути, спрацьовують, як холодний душ.

- Ви... Ви, напевно, жартуєте, - видавлюю із себе, намагаючись не дати голосу тремтіти. - У нього немає нареченої.

Хочу ще додати, що взагалі-то я його дівчина, але більше ні слова видавити не можу.

- Не бачу причин жартувати на таку тему, - її голос різкий і впевнений. - Повісьте слухавку і більше не телефонуйте. А ще краще - видаліть його номер назавжди. Артур зайнятий чоловік і в нього немає часу спілкуватися з незрозумілими дівчатами. Мені про тебе відомо. Таня. Чи Аня. Чи як тебе там? Такому чоловікові, як Артур, іноді потрібні нові емоції та відчуття. Йому було нудно, от він і розважався як міг. А зараз повернувся до мене. Не дзвони сюди більше, зрозуміла?

Я відчуваю, як усередині все кричить від відчаю і болю. Я хочу сперечатися, сказати, що це неправда, що вона помиляється, але слова застрягають у горлі.

- Я... ви брешете.

І я різко кладу слухавку, намагаючись не дати сльозам вирватися назовні.

Відкидаюся на спинку ліжка, відчуваючи, як сльози починають скочуватися щоками. У голові миготять образи Артура, його усмішка, теплі вечори разом. Усе здається таким далеким зараз, наче це було не зі мною.

Я відчуваю, як у грудях щось коле, стискає спазмом.

Невже це правда? Ні, не може бути!

Мої пальці інстинктивно торкаються сережок, які він подарував. Вони вже не здаються такими дорогоцінними. Зараз вони нагадують про велику помилку, яку я дозволила собі зробити.

У першу мить, я вирішую, що та дівчина й справді не збрехала: Артур просто грався зі мною. Йому, напевно, було нудно в цьому провінційному містечку, і він завів роман із наївною дурепою, яка вірила в кожне його слово.

Серце наповнювалося гіркотою й образою. Як я могла бути такою сліпою? Як могла допустити, щоб мною так маніпулювали?

Але потім, подумавши трохи і зваживши все, я розумію, що всі його вчинки, слова, почуття, що він проявляв до мене, були надто щирими, щоб бути просто грою.

Тоді чому ця жінка сказала, що вона його наречена? Може, це навмисна брехня? Може, він її покинув, а вона намагається будувати підступи і розлучити нас? Таке ж буває! Жінки дуже підступні, особливо коли справа стосується чоловіків!

Моя голова сповнена сумнівів, але я вирішую, що не буду поспішати з висновками. Я повинна вірити Артуру.

Я піднімаюся, підходжу до вікна і визираю на порожню вулицю, що омивається місячним світлом. Десь вдалині чути вибухи салютів. Небо забарвлюється різнокольоровими  квітками. Я обіймаю себе руками, намагаючись знайти розраду в спогадах. Тремчу всім тілом і не можу зупинити потік сліз.

"Будь ласка, подзвони," - тихо шепочу я, сподіваючись, що мої молитви досягнуть його, де б він не був.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍