Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

Я опускаю руки, а Резник їх миттєво підіймає.

— Не мовчи, — голосом, що ламається, вимагає він. — Я... Сподобалося ж? Повинно ж сподобатися. Я... не зупинюся, — кадик смикається, ніби той здатний прорізатися крізь шкіру. — Як іще тобі пояснити, як? Я не зупинюся, Рито, — несподівано видає Резник із грубістю.

— Що ти маєш... на увазі "не зупинишся"? — розмовляю як осліпла й оглухла.

Здається, що замість серцебиття в мене залишилося лише одне тремтіння, потужністю в тисячу вольт.

Зараз усе має минути, бо нічого й не сталося. Не знаю, чому я так реагую. Чому так боляче дивитися в обличчя навпроти, і чому я тільки стежу за тим, як його груди заходяться в надсадних видихах, і не можу навіть думати.

— Тебе хочу, — уривчасто вимовляє Артур. — Так хочу, що... Ти — моя дівчина. А от усе інше — неважливо, так.

Я натягую тканину ліфчика на соски, щоб прикритися, а настирливі руки зупиняють мене і повертають усе як було.

Махнувши головою, я влізаю у свої зелені труси одночасно з джинсами. Хочу підняти з підлоги светр, але тепер Резник уже стискає мої зап'ястя в долонях.

Він смикає мене на себе, і перехоплює руки ще раз, коли я намагаюся їх підняти.

— Даремно мовчиш, — хрипить Артур. — Тиха... і вся така... а ні чорта не тиха для мене. Трясця, я накоїв спочатку, — на мить його обличчя спотворюється, а очі заплющуються, — але в мене трабли з терпінням. Завжди були. Не знаю, навіщо я все це вивалюю зараз, але хтось із нас має говорити. Адже я тільки одне хочу донести, про одне попередити тебе: що я не зупинюся, я взагалі вже не здатний.

Мені нарешті вдається прикрити оголені груди ліфчиком. Надривно видихаю в щетинисте підборіддя і розрізняю, як Резник проводить кулаком по стіні, вдавлюючи кісточки в бетон.

А потім він нахраписто бере мій рот, і я навіщось розчиняюся в цьому поцілунку, як остання дурепа.

Руки діють самі по собі: я намацую опуклість члена, а потім він допомагає мені взяти самого себе в долоню. Я погойдуюся, наосліп повертаючись губами до гарячого рота, а Артур уважно дивиться на мене згори донизу.

Поняття не маю, звідки я знаю, що потрібно робити. Пальці ковзають вуздечкою, і я просто не можу відірватися від дотиків до чогось настільки твердого й шовковистого. Піддавшись пориву, я облизую долоню, щоб зволожити поверхню руки, а Резник...

... наспіх прикушує м'якість шкіри на моїй замученій шиї й знову запускає п'ятірню мені в труси.

Коли він розмазує мій сік по всій довжині члена, я все ще не можу перевести подих.

Моя рука рухається без зупину, і крапля за краплею проступає на гладенькій голівці, ніби роздратованій від напруження, просто в мене на очах.

Це... заворожує.

Бо здається, що член... покірно слухається моїх дотиків.

— На нього не дивись, на мене дивись, — починає Резник суворо, але потім його голос обривається.

Я обережно цілую його в міцно стиснуті губи.

Опиняюся наглухо притиснутою до стіни, зі сплутаним волоссям, і ми мукаємо одне в одного, не розбираючи куди саме. Весь час здається, що член набухає більше і більше. Думаю, що він скінчить мені на руку, а Артур задирає мій светр в останню мить, — але не потрапляє на живіт, а заливає спермою бік і в'язану тканину.

Він ледь чутно гарчить прямо мені в рот, і потім упирається чолом у моє перенісся, стискаючи за плечі.

Резник весь час хитає головою з одного боку в інший, немов не вірить у те, що відбувається, а я відчуваю себе крихітною.

Якщо погляну в його очі, і там знову виявиться розплавлене срібло, то я загину.

— Мені потрібно... дещо сказати тобі, — вимовляю я і мій голос тремтить.

Розпрямляю плечі, смикаю светр, упираюся п'ятами в підлогу.

Резник усе-таки підіймає очі, а я боягузливо витріщаюся кудись униз, а потім опиняюся насильно притягнутою за голову, ще ближче до чорнявої голови, і... який же він! Непробивний! Завжди прагне отримувати тільки те, що він хоче.

— Ти навіть мовчиш красиво, — усміхається Артур, намагаючись приховати невпевненість, а моє серце кришиться. Воно виявилося зовсім не кам’яним, а бутафорією з паперу, і хтось розчавив його просто на асфальті. — Але ти прям дуже красива, коли зриваєшся... — він пошепки пестить мої губи. — Якщо будеш ще ховатися, то покараю, — Артур намагається зобразити грайливість, але ми дивимося в очі одне одному з напруженою серйозністю. — Зайчихи тільки думають, що швидко бігають. А в мене найкрасивіше дівчисько і найкрасивіша зайчиха, ось я точно наздожену.

— Я... не твоя дівчина, — видавлюю я, і здається, що мене зараз знудить. — Я... не можу бути твоєю дівчиною.

— Як же не моя, — так само продовжує шепотіти Резник, тільки вбивчо спокійно. — Моя. Моя-моя, навіть коли в дім не пускаєш.

Що ж мені робити? Як звідси вибратися, якщо навіть сама не хочу двері шукати? Що робити?

Хоч би раз... Хоч один-єдиний раз вчинити, тільки як я хочу, а не як треба. Роки мук і поневірянь пропливають перед очима, роз'їдаючи слизову до різкого болю. Режим-режим-режим, завжди триматися. Хоча б раз спробувати щось на повну...

Але "цей раз" — із Резником — уже точно буде зіпсований врешті-решт.

— Гей, — майже беззвучно вимовляє він, нахиляючись ще нижче, — моя Рита Шаповалова. Май на увазі, твої капці перебувають у мене в заручниках. Вони мені нелегко дісталися, а все тому, що ти — точно моя дівчина. Дівчинонька. Давай, скажи, — його губи притискаються до моєї щоки та раптом гарячково торкаються шкіри. — Скажи, що моя.

Я дивлюся на свої руки, і очі Артура слідують за моїм поглядом. Тремтіння замість серцебиття всередині мене обростає гулом, — страшним і протяжним, — і цей гул здатен породити вогонь, що випалить усе на своєму шляху. І я вся горю зсередини, навіть думки плавляться від болю й образи, від несправедливості й невдачі.