Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

Розділ 23 РИТА

Артур Резник — дуже нахабний чоловік.

Лише настільки нахабний вовкодав здатен хазяйнувати між статевих губ жінки, яку він побачив голою лише три секунди тому.

Спочатку я нічого не відчуваю, хоча та наполегливість, з якою чималий ніс блукає моїми складками, перетворює мої соски, що безсоромно стирчать, на вразливу плоть. І навіть дотик повітря пронизує солодким болем.

Ну хіба люди не займаються цим після душу? І я знову напнула ті зелені труси. Хто взагалі носить яскраво-зелені труси? Напевно, тільки лепрекони й орки. А все тому, що в мене шкарпетки зелені, і шкарпетки я натягнула першими. Ще в мене клітор дуже глибоко розташований, тож нехай капітан "Скалозубів" навіть не шукає...

... Обличчя кидає в жар, щойно в підсобці лунає стогін, і я з жахом розумію, що обличчя — моє, як і відчайдушний стогін. І розумію вже надто пізно, бо тепер доводиться докладати зусиль, щоб утриматися на ногах.

Резник, звісно ж, знайшов клітор і розпочав знайомство з тією ж нахабністю, з якою він ковзає по життю на цих своїх лезах авторитарності.

— Теж перший раз? Ще тобі не робили? — бурмоче він і нападає із засосом на моє стегно. О боже, здається, по нозі сповзає його слина.

— Робили! — з обуренням вигукую я чисту правду.

— Вважай, що перший. І вважай, що не робили — я зараз зроблю як треба.

Як же хочеться втерти носа цьому самовпевненому хокеїстові, але коли твої соски розриваються від збудження, низ живота тягне спазмами, і шкіра наливається теплом, що розніжує, то важко навіть думати.

Тим паче він уже тре ніс просто об мене, і процес "витерти ніс" точно має відбуватися не таким чином.

А потім я встигаю насолодитися лише одним повноцінним видихом, як усе всередині стягується виром із густого жару і рідкого струму — бо Резник бере мене язиком, навіть не проникаючи всередину.

Не знаю, як це можливо.

Як у нього взагалі виходить захоплювати твердістю широко розпластаного язика кожен чутливий міліметр у мене між ніг, — але це... взагалі... неважливо.

Я зчіплюю зуби, але з горла все одно проривається на волю безглуздий писк.

Краще був би стогін. Або навіть мукання. Взагалі в моєму становищі особливо не доводиться обирати, тому я згодна навіть на гарчання. Ось такий момент моєї ганьби, залишений у пам'яті Резника, — "чорт, я колись відлизав Шаповаловій, а вона заричала як звірюка", — набагато кращий за неприкрите й очевидне пищання.

Я ніколи не була ханжею, але дивитися на те, що він робить, я відмовляюся.

Резник тепер вилизує мене до принизливого ретельно, проводячи язиком по всій поверхні між губ.

І зупиняється, і шалено прискорюється саме в потрібному місці, а я...

... прикриваю очі внутрішньою стороною ліктя і кусаю губи, щоб зберегти хоч видимість зібраності.

Тільки ось він грубо обсмикує мою руку.

— Поводься добре, а то будеш покарана.

Маю намір поцікавитися, яким чином він планує "покарати" мене, — та такого способу ще не існує! — але він спрямовує мою руку до своєї голови та змушує стискати волосся.

У мене віднімається голос, тож доводиться з'їхати трохи по стіні, щоб пережити шок.

Наступної миті я розумію, що вже втратила лік часу: постійно мружилася і намагалася більше не рухатися, поки мандраж тривоги та задоволення охоплював навіть п'яти.

Я намагаюся зачепитися долонею за стіну, а Резник знову обсмикує мою руку і насильно запускає долоню собі у волосся.

Він видає дивний звук, мабуть, висловлюючи обурення, що я не смикаю його шевелюру.

І цього разу пальці самі по собі тягнуть і прихоплюють жорстке волосся, — яке ж воно в нього густе і норовливе, — а я закидаю голову.

Живіт у мене тремтить, а всередині все ниє і нібито саднить, як же порожньо всередині, і о боже, я так близько до... так близько до...

Артур зупиняється, важко дихаючи. Його обличчя опиняється зовсім поруч, і він фіксує мене п'ятірнею, обхоплюючи задню частину шиї. Мені боляче дивитися на Резника, немов яскраве світло ріже очі після непроглядної темряви. Живе обличчя навпроти дуже емоційне, а пильність сірих очей дозволяє кожному погляду вистрілювати з пронизливою гостротою, утримуючи увагу силою. Я намагаюся відвернутися, а він насильно повертає мою голову назад.

Його губи вимовляють щось невиразне, коли тепер жадібна й гаряча рука обхоплює мене між ніг.

— Впустиш мене? — утробний шепіт розплавляє шкіру моєї щоки, і я смикаюся від припливу збудження. — Впусти ж. Давай... зараз зірвешся... Прошу... тебе.

Іноді мені вдається уникнути його прямого погляду, іноді я повністю здаюся. Артур доводить мене до розрядки рукою, і все відчувається так сліпуче гостро, що в мене закладає вуха.

Я ніби як бачу його груднину, що роздувається, що здіймається занадто прискорено. Пальці всередині мене потирають стінки піхви з диким напором і послужливістю, а потім я розлітаюся, немов усі кістки в тілі зникають відразу.

— Артуре, — шепочу я по колу в нестямі й хапаю Резника за шию, — будь ласка, благаю тебе, будь ласка, не зупиняйся, мені... прошу тебе, Артуре...

Я широко розкриваю рот, а його губи затято і рвано поглинають мої стогони. Іноді він шумно видихає просто в мене, ніби допомагаючи легеням працювати.

Повинен же настати момент, коли я відійду від пережитого і прокинуся, але він все не настає.

Відсторонюючись, я дивлюся вглиб кімнати, і яка ж вона темна... Адже вона здавалася світлою: перед очима частина стелі розпливається, а груди здавлює бетонне кільце. Артур безперестанку гладить мої плечі й руки, боки й стегна, і він же так шкіру до м'яса зітре... Він змушує дивитися на нього, утикаючись теплим носом у мій ніс, а я не впевнена, що все бачу.

У вухах ще нашаровується відлуння власних слів і стогонів, і це відлуння збільшується і збільшується, і здається, що зараз у мене — напад паніки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍