Джейн Харпер - Посуха

Салліван підійшов до непозначених дверей поряд з чорним ходом у клініку й подзвонив. Глянув праворуч і ліворуч. За мить йому відчинили. Доктор Лі усміхнувся до гостя. Тільки вже всередині, щільно зачинивши двері, вони поцілувалися.

Заплющивши очі, Лі потер перенісся вказівним пальцем. Його ідеально рівна спина трішки згорбилася.

— Гаразд. Я так розумію, вам усе розповіли, — сказав він. — Що ж, добре. Того пообіддя я був у квартирі не сам. Я був з Джеймі Салліваном.

Рако крекнув — наполовину розчаровано, а наполовину задоволено — і відкинувся на кріслі. Похитав головою, наче не міг повірити.

— Ну нарешті. Ви знаєте, скільки часу ми витратили — змарнували, — перевіряючи Саллівана?

— Знаю. Правда, знаю. Мені шкода, — сказав лікар вибачливим тоном.

— Вам шкода? Троє людей загинуло, приятелю. Ви ж були разом зі мною. Бачили тіла. Бачили того бідолашного хлопчину. Шість рочків, а йому відстрелили голову. Як могли ви послати нас ганятися за власними хвостами? Ви уявляєте, якої шкоди завдали?

Лікар хитнувся на стільці, наче його вдарили.

— Ваша правда, — сказав Лі. Він кусав ніготь і, здавалося, от-от заплаче. — Невже ви думаєте, що мені не хотілося все розповісти? Щойно я дізнався, що ви були у Джеймі вдома й розпитували його? Звісно, він повинен був вам зізнатися ще тоді. Я повинен був вам сказати. Але ми, так би мовити, запанікували. Зразу нічого не розповіли, а час спливав, і тепер я не знав… ми не знали, як сказати.

— Ну, сподіваюся, це зволікання варте було натовченої пики Джеймі, — мовив Рако.

Лі вражено звів очі.

— А ви не знали? — провадив Рако. — Так, учора він побився в пабі. Тільки тому він розповів мені, що відбувається. Дістав по голові — й совість заговорила. Ви вже багато днів тому могли звільнити нас від зайвих клопотів. Вам обом має бути соромно.

Затуливши долонею очі, лікар сидів так довгу хвилю. Фок приніс йому води, і той вдячно випив. Вони чекали.

— Отже, тоді ви не змогли нам розповісти. Але зараз прийшов час це зробити, — нарешті мовив Фок приязно.

Лі кивнув.

— Ми з Джеймі разом десь вісімнадцять місяців. Зустрічаємося. Але — з очевидних причин — тримаємо це в секреті, — сказав він. — Почалося все, коли йому довелося частіше привозити до мене бабусю. Їй дедалі гіршало, і йому з нею було важко впоратися самому. Йому потрібна була підтримка, потрібно було виговоритися, й так усе зародилося. Ну, я завжди підозрював, що він гей, але в наших краях… — Лі, не договоривши, похитав головою. — Хай там як, це все не має значення, вибачте. У день, коли вбили Гедлерів, моя клініка працювала до четвертої, а потім я взяв перерву. Джеймі прислав мені повідомлення, і я запросив його до себе. Ми так частенько робили. Він приїхав, ми трохи побалакали. Випили чогось холодненького. Потім пішли в ліжко.

Салліван витирався після душу в крихітній лазничці, коли у квартирі задзвонив телефон. Чути було, як Лі бере трубку. Приглушена розмова була коротка й нагальна. Коли лікар просунув у двері лазнички голову, на обличчі відбилася тривога.

— Мушу їхати. Якась стрілянина.

— От чорт, справді?

— Ага. Слухай, Джеймі, тобі варто знати: це в маєтку Гедлерів.

— Ти жартуєш. Він щойно був у мене. З ним усе гаразд?

— Подробиць я не знаю. Я тобі подзвоню. Вийдеш сам. Кохаю тебе.

— І я тебе.

І Лі поїхав.

Тремтячими пальцями Салліван одягнувся й поїхав додому. Одного разу він бачив нещасний випадок. Підстрелили приятеля одного з батькових знайомих. Ядучий мідний запах крові проник у ніздрі й тримався там, здавалося, багато місяців. Спогад про це змусив знову відчути цей гарячий нудотний дух, і Джеймі, під’їжджаючи додому, постійно сякався, поки не побачив дві пожежні машини. Він помчав до дверей і на порозі зіткнувся з пожежником у захисному костюмі.

— Усе гаразд, приятелю, з вашою бабусею все о’кей. А от зі стіною на кухні, боюся, не зовсім.

— Потому як ви їздили до Джеймі й розпитували його, він, злякавшись, подзвонив мені, — мовив Лі. — Сказав, що ви заскочили його зненацька й він збрехав вам, де був.

Лі подивився прямо їм у вічі.

— Цьому немає виправдання, я знаю, і він це знає. Але, будь ласка, не засуджуйте нас. Коли доводиться все життя щось приховувати, брехня стає твоєю другою натурою.

— Я не засуджую вас за орієнтацію, я засуджую вас за те, що згаяли стільки нашого часу, коли справа стосується цілої вбитої родини, — мовив Рако.

— Розумію, — кивнув лікар. — Якби можна було повернутися назад і все переграти, я вчинив би по-іншому. Правда. Я не соромлюся своєї орієнтації, — сказав він. — А Джеймі… він теж уже близький до цього. Але в Ківарі забагато людей, які двічі подумають, перш ніж спілкуватися з голубим і підпускати до нього своїх дітей. І навіть сідати біля нього в «Руні», — мовив Лі й подивився на Фока. — Ви з власного досвіду знаєте, як тут вирішуються справи, коли хтось висовується. Ми просто хотіли цього уникнути.

Лікаря відпустили. За мить, дещо зміркувавши, Фок вибіг з дільниці йому навздогін.

— Стривайте, поки ви не пішли. Хочу запитати про Мела Дікона. Це в нього деменція прогресує?

Лі помовчав.

— Я не можу це обговорювати з вами.

— Ще одне табу у вашому переліку, еге?

— Вибачте. Я б сказав. Але правда не можу. Він — мій пацієнт.

— Я не прошу конкретики. Мені досить загальної картини. Що він пам’ятає? Те, що сталося десять хвилин тому, та не десять років тому? Чи навпаки?

Лі повагався, зиркаючи на дільницю.

— Якщо в загальних рисах, — мовив він, — пацієнти за сімдесят зі схожими симптомами схильні до швидкої втрати пам’яті. Далеке минуле вони можуть пам’ятати чіткіше, ніж нещодавні події, але частенько спогади плутаються і розмиваються. Їхня пам’ять ненадійна, якщо ви про це питали. Це в загальних рисах.

— Це смертельно? Останнє питання, обіцяю.

Лі болісно скривився. Роззирнувся. На вулиці практично нікого не було. Він понизив голос.

— Прямої залежності немає. Але це впливає на загальний стан здоров’я. Особиста гігієна, харчування — все ускладнюється. За моїми припущеннями, пацієнт на такій стадії має в запасі рік, може, трохи більше. А може, й менше. Не на користь грає і те, що все своє доросле життя пацієнт пиячив. Це в загальних рисах, звісно.

Він коротко кивнув, наче поставив останню крапку в розмові, й розвернувся. Фок дав йому піти.

— Їм обом слід