Джейн Харпер - Посуха

Салліван дозволив вивести його з пабу. Ні на кого не дивився. Нарешті Фок обернувся до Вітлема, який ніяковів у своєму кутку, ховаючись за рушником.

— Здається, вже не кривавиться, — промовив Вітлем, боязко торкаючись носа.

— Дайте-но поглянути, — почав роздивлятися його Фок, силкуючись пригадати уроки першої допомоги. — До випускного загоїться.

— Чудово.

— Вас завтра разом з усіма викликати на дільницю не потрібно?

— Мене — ні, начальник, — підняв руки Вітлем. — Я — випадковий перехожий. Виходив з туалету, а вони в мене втелющилися. Я їх узагалі не бачив. Утратив рівновагу та врізався обличчям об стілець.

— Гаразд, — мовив Фок, допомагаючи Вітлему підвестися. На ногах чоловік стояв не зовсім твердо. — Але я не впевнений, що вам варто сідати за кермо.

— Я на байку.

— На мотоциклі?

— Господи! Я же шкільний учитель. У мене простий велосипед.

— Ясно. Ходімо.

* * *

Велосипед ледве вмістився в багажник Фокової машини — довелося так і сяк повертати його кермо, поки вліз. Порожніми вулицями їхали переважно мовчки.

— Щось знайшли на записах з камер? — нарешті поцікавився Вітлем, закашлявшись, щойно спробував дихати через ніс.

— Досі переглядаємо, — озвався Фок. — Дякуємо за допомогу.

— Нема за що, — відвернувся він до вікна, вдивляючись у порожнечу, і його набрякле обличчя здавалося зображенням у кривому дзеркалі. — Господи, швидше б це все закінчилося. Це місце — як з нічного кошмару.

— Все налагодиться, — автоматично збрехав Фок.

— Справді? — зронив Вітлем. Він осунувся на сидінні, обережно торкаючись носа. — А я не впевнений. Пам’ятаю, колись я переймався нормальними речами. Футболом і реаліті-шоу. А тепер тільки школа, тільки брак фінансування, тільки постійні пошуки грошей. І, Господи Боже, вбивство малих дітей.

Вітлем відвернувся до вікна й так сидів, поки не під’їхали до його будинку. Над ґанком сяяло гостинне світло. На його розбитому обличчі промайнуло полегшення. Рідна домівка.

Виснажений Фок, якому неприємно було сидіти в мокрому одязі, відчув люту ностальгію за власною квартирою.

— Дякую, що довезли. Зайдете випити? — запитав Вітлем, коли вони вилізли з машини, але Фок похитав головою.

— Спасибі, іншим разом. На один день досить.

Фок відчинив багажник і поторсав велосипед, покрутив кермо, поки не вдалося його вивільнити.

— Перепрошую, якщо він забруднив багажник, — вибачився Вітлем, у темряві оглядаючи оббивку.

— Не переймайтеся. Самі дійдете до будинку? З таким носом? І взагалі?

Вітлем розвернув велосипед. Спробував усміхнутися.

— Та виживу. Вибачте, що почав вам жалітися. Це все під дією парацетамолу.

— Так не буде вічно. Вам просто не пощастило, що і вас це зачепило.

— Але у цьому й біда, правда? Неможливо передбачити, кого щось таке зачепить, — насилу вичавив Вітлем. Фок не був певен, чи це тільки через його ніс. — Це просто смішно. Стою тут і жалію себе, а потім згадую бідолашного Біллі. Ось кого зачепило! Кажу вам, хай що там сталося в будинку — з Люком, посухою, фермою, — хай які були причини, а хлопчика це не повинно було торкнутися.

У кінці під’їзної доріжки відчинилися двері, й на порозі з’явилася Сандра в світляному ореолі. Помахала рукою. Вітлем попрощався й покотив свій велосипед, а Фок провів його очима. Вітлем і досі трохи похитувався. Коли Фок залазив у машину, пискнув телефон. Прийшло повідомлення від Рако. Прочитавши його, Фок радісно плеснув по керму.

«Цікаво, що Салліван робив у провулку? Дзвоніть».

Розділ двадцять сьомий

Коли наступного ранку Фок і Рако приїхали на дільницю, лікар уже чекав на них надворі.

— Докторе Лі, — привітався Рако і представив Фока. — Дякую, що прийшли.

— Дуже прошу. Але, якщо ви не проти, я ненадовго. У мене сьогодні прийом. А потім ще я йду на виклики.

Рако нічого не відповів, тільки ввічливо всміхнувся й відчинив двері дільниці. Фок з цікавістю поглянув на доктора Лі. Він ще не зустрічався з місцевим лікарем, але впізнав це прізвище зі звіту про вбивство Гедлерів. Перший медик на місці злочину. Лікарю було років сорок п’ять, він мав густу чуприну й рум’янець людини, яка не тільки проповідує здоровий образ життя, а й сама його веде.

— Я приніс свої записи щодо Гедлерів, — поклав доктор Лі течку на стіл у кімнаті допитів. — Ви же з цього приводу мене запросили? Як просувається справа?

Він сів на запропонований стілець і розслаблено схрестив ноги. Мав дуже пряму спину й чудову поставу.

— Трохи просувається, — усміхнувся Рако, але на цей раз самим губами. — Докторе Лі, ви не могли б розповісти нам, де були по обіді двадцять другого лютого?

Стоячи сам-один у полі, Джеймі Салліван дивився, як пікап Люка Гедлера щезає вдалині. Коли він зник, Джеймі дістав мобільний і надіслав одне повідомлення. Почекав. За дві хвилин телефон задзижчав: прийшла відповідь. Коротко кивнувши, Салліван попрямував до власної машини.

На обличчі лікаря промайнув подив, на вуста набігла збентежена усмішка.

— Ви знаєте, де я був того пообіддя. Разом з вами на місці злочину.

— А за дві години до того?

Пауза.

— У себе в клініці.

— З пацієнтами.

— Спочатку з пацієнтами. Потім я пару годин відпочивав у квартирі над клінікою.

— Навіщо?

— Не зрозумів? Я часто так роблю, коли у мене подвійна зміна. Ходити на виклики вранці й увечері виснажливо. Ви і самі, без сумніву, це знаєте.

Рако не купився на цю спробу знайти спільну мову.

— Хтось може це підтвердити?

Салліван здолав коротку відстань до міста. На сільських дорогах йому взагалі ніхто не трапився, а ближче до центру — всього жменька машин. Не виїжджаючи на центральну вулицю, він різко звернув праворуч і заїхав у вузенький провулок, який прилягав до затилля крамничок. Салліван розумів, що це зайві перестороги. Ніхто не зверне уваги на його машину, припарковану в місті. Але потаємність в'їлася в нього, як шрам, він не міг нічого з собою вдіяти. Коли він проїжджав попри аптеку, вгорі мигнула камера.

Доктор Лі, нахмурившись, нахилився вперед. Довгі пальці підчепили кутик справи Гедлерів, не впевнені, чи варто її розгортати.

— Серйозно, про що в біса мова?

— Ви не могли б відповісти, — сказав Рако, — того пообіддя ви були самі у квартирі над клінікою?

Лі переводив погляд з Рако на Фока й назад.

— Мені викликати адвокатку? Потрібна її присутність? — у його голосі відчувався виклик.

— Це було б розсудливо, — мовив Рако.

Доктор Лі відсахнувся від столу, наче обпікся.

Салліван завів машину в гараж, який завжди чекав його порожній і незамкнений. Виліз із салону й опустив ролетні двері, ховаючи автівку від чужих очей; металеві ролети зарипіли,