Джейн Харпер - Посуха

висунути звинувачення. І йому, і Саллівану, — мовив Рако, коли Фок повернувся на дільницю.

— Ага. Слід.

Вони обидва знали, що цього не станеться.

Відкинувшись у кріслі, Рако затулив долонями обличчя. Тяжко зітхнув.

— Господи! А тепер куди?

* * *

Дурячи сам себе, буцімто вони не вперлися знову в глухий кут, Фок зателефонував у Мельбурн. За годину він отримав перелік усіх пікапів світлого кольору, зареєстрованих у Ківарі в рік загибелі Еллі. Їх виявилося 109.

— Плюс через місто міг проїздити немісцевий, — похмуро зронив Рако.

Фок пробіг очима список. Тут було чимало знайомих прізвищ. Колишніх сусідів. Батьків однокласників. Був тут і Мел Дікон. Фок довгу хвилю дивився на це ім’я. Але ж у переліку багато інших. І сам Джері Гедлер, і батьки Гретчен, і навіть Фоків тато. Того дня на перехресті Джері міг бачити половину міста. Ситий під зав’язку, Фок згорнув течку.

— Піду прогуляюся.

Рако крекнув. Фок зрадів, що він не спитав куди.

Розділ двадцять восьмий

До великого цвинтаря, затіненого височенними білими евкаліптами, їхати з міста було недалечко. Дорогою Фок проїхав попередження про пожежну небезпеку: рівень уже зріс до найвищого. Було вітряно.

Коли ховали Гедлерів, на кладовище поїхали тільки рідні, тож Фок не був ще на могилах, але розшукати їх виявилося неважко. Вони були ще свіжі, а блискучі надгробки серед побитих негодою сусідів здавалися домашніми меблями, випадково забутими надворі. Могили по кісточки були завалені целофаном, м’якими іграшками й зів’ялими букетами. Уже за кілька футів ядучий запах підгнилих квітів не давав дихати.

Могили Карен і Біллі були завалені дарунками, а от у Люка їх лежало небагато. Цікаво, подумалося Фокові, Барб і Джері самим доведеться прибирати могили, коли дарунки перетворяться з данини на дрантя? Барб вистачає проблем з фермою, щоб тут ще лазити навколішках, збираючи в сміттєвий мішок зів’ялі букети й намагаючись вирішити, що залишити, а що викинути. Ні, тільки не це. Фок подумки занотував собі, що слід це з’ясувати.

Довгий час він сидів на сухій землі біля могил, не переймаючись, що костюмні брюки вимастила курява. Провів рукою по напису на Люковому надгробку, силкуючись звільнитися від неприємного відчуття нереальності подій, яке мучило його з самого похорону. «Люк Гедлер у труні, — повторював він сам до себе. — Люк Гедлер у землі».

Де був Люк у день загибелі Еллі? Питання проступало знову й знову, як пляма. Слід було його дотиснути, поки ще Фок мав можливість. Але він щиро вірив, що Люк брехав заради його ж власної користі. Знав би він, що трапиться…

Він обірвав сам себе. Відколи повернувся до Ківари, уже наслухався таких планів з вуст усіх, кого тільки можна. «Якби ми тільки знали, все робили б інакше». Запізно. З деякими речами доводиться просто змиритися.

Підвівшись, Фок розвернувся до Гедлерів спиною. Рушив у глибину цвинтаря — і нарешті знайшов ряд, який шукав. Надгробки в цій частині кладовища втратили блиск багато років тому, але чимало з них були знайомі, як старі друзі. Проходячи, Фок з любов’ю гладив деякі рукою, аж нарешті зупинився перед вибіленим сонцем каменем. На цій могилі квітів не було, і Фокові вперше спало на думку, що він мав би щось принести. Ось як вчинив би добрий син. Приніс би матері квіти.

Натомість він нахилився й серветкою протер від бруду викарбуване прізвище. Так само протер і дату смерті. Йому ніколи непотрібно було нагадувати про роковини. Скільки він себе пам’ятає, завжди знав, що вона померла в день його народження. «Ускладнення і кровотеча», — різко відповів йому батько, коли Фок, подорослішавши, почав розпитування, а потім глянув на сина так, наче той не дуже того вартий.

У дитинстві Фок на велосипеді частенько їздив сам-один на цвинтар й урочисто відстоював на могилі матері довгі години, мов спокуту. Але за деякий час він збагнув, що всім байдуже — стоїть він тут чи ні, тож їхні стосунки з матір’ю перетворилися на таку собі однобічну дружбу. Фок намагався викликати в собі синівську любов, але навіть у дитинстві це почуття здавалося штучним. Неможливо було запалити любов до жінки, якої він ніколи не бачив. Його мучили докори сумління, що в глибині душі він значно більше любить Барб Гедлер.

Але він залюбки приходив до матері, бо що-що, а слухати вона точно вміла. Згодом він почав приносити з собою бутерброди, книжки, домашні завдання, влаштовуватися в траві біля надгробка й вільно розповідати про свій день і своє життя.

Не до кінця це усвідомлюючи, саме так і вчинив Фок зараз: влігся в колючій траві поряд з могилою, витягнувши ноги. Тінь дерев трішки приглушила спеку. Дивлячись у небо, Фок дуже тихо, майже нечутно, розповів матері про Гедлерів і про своє повернення додому. Про зустріч з Гретчен. Про важке відчуття в грудях після сутички з Менді в парку й Іяном у крамниці. Розповів, як боїться, що ніколи так і не довідається правди про Люка.

Вичерпавши всі слова, він заплющив очі, нерухомо лежачи біля матері, огорнутий теплом від землі, яка гріла знизу, й повітря, яке оповивало його зусібіч.

* * *

Прокинувся Фок, коли сонце вже відчутно перекотилося на небі. Позіхнувши, він зіп’явся на ноги й потягнувся, розминаючи закляклі суглоби. Він точно не знав, скільки отак пролежав. Обтрусившись, рушив через цвинтар до центрального виходу. На півдорозі зупинився. Є ще одна могила, яку йому слід провідати.

Цю він шукав довше. Бачив її тільки раз, на похороні, перш ніж назавжди поїхати з Ківари. Нарешті він майже випадково натрапив на неї: маленький камінь непомітно ховався серед розсипу гарно оздоблених надгробків. Він весь заріс пожовклою травою. Біля каменя лежав один-єдиний букетик сухих квіточок, загорнутий у пошарпаний целофан. Діставши серветку, Фок потягнувся, щоб витерти бруд з викарбуваного імені. Елінор Дікон.

— Ану не чіпай, покруч ти такий, — почувся позаду голос, і Фок здригнувся. Розвернувся — й побачив Мела Дікона, який сидів глибоко в тіні під велетенським різьбленим янголом за два ряди звідси. В руках той мав пляшку пива, а під ногами в нього спав його дебелий брунатний пес. Прокинувшись, пес позіхнув, показавши язик кольору сирого м’яса, а Дікон важко підвівся. Пляшку він лишив біля підніжжя янгола. — Забери від неї руки, поки я ти’ їх не відрубав.

— Не треба, Діконе, я вже йду, — відійшов Фок.

Дікон прискалив на нього око.

— Ти — молодший, так?

— Га?

— Ти — молодший Фок. Не татусь.

Фок подивився старому в