Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

претендують аж кілька. Прихильники кожної стверджують, що саме їхня є найсправжнішою. Галка сказала Зайцеві — найсправжніша ця.

Зайцеві було байдуже до цієї містики, точніше, навколо-містики. Усі ці сучасні літературні схлипи про відьомський Київ здавалися йому штучними, слинявими. Скейтбордистка, на щастя, не схлипувала («та чи читає вона взагалі? Зрештою, яка різниця, я не до бібліотеки прийшов»). Не казала романтичних дурниць. Якщо й здавалась інколи таємничою, так це не виглядало як нудна пісенність. Таємничість Галки була… Непристойною? Ага, непристойно-звабливою.

З нею було прикольно. З нею Заєць робив дурниці. Два дні тому сиділи на лавці, у напівпустому в будень Ботанічному, і, уявіть собі, п'ять разів зіграли в дурака. Карти Галка витягла зі свого рюкзачка. Грали, звичайно ж, не всерйоз. «Згадав дитинство» — кепкував Заєць із себе. Але чому б інколи й не відірватись у дитинство?

На кон з п'яти ігор поставили так: виграє вона, то він проїдеться її скейтбордом по якійсь там хитрій гірці, вона скаже, як і де. Двічі лишившись у дурнях, Заєць інстинктивно помацав окуляри — чи втримаються, якщо доведеться платити програш на дошці? Якщо ж виграє він, то з Галки «довгий поцілунок», ось так.

Заєць переміг. І думав — прямо тут отримає приз. Але дівчина скочила з лавки, весело закрутила головою: ні! Не сьогодні! Вона напише, коли і де!

І ось. Пертися на якусь Лису гору, аби поцілуватися? При тім, що це не така вже й подія, ні для нього, ні для неї?..

Заєць таки поперся. Ніби за інерцією легковажності цих нових, смішних їхніх зустрічей. Ну, і з цікавості.

«А все ж таки, чому саме тут? — А так. Щоб ти запам'ятав».

Заєць злякався — невже зараз почнеться бодяга тіпа вічних любовних присяг, ще й на Лисій горі? Але Галка коротко засміялася. Жестом не дозволила йому встати з пня. Наблизилась упритул.

До губ його приклала не губи — тонкий палець. Через підборіддя, шию, по футболці, нижче, нижче, вела вона цей палець, легко згинала ноги, аж поки не вперлася пальцем у ґудзик на Зайцевих джинсах. Сама ж була уже на колінах. Обличчя — біля ґудзика…

Хай і не літання на дошці через перешкоди — окуляри через хвилину таки ковзнули з носа хлопця. М'яко впали на коротке Галчине волосся, на її потилицю, що рухалася невтомно, старанно.

Коли усе скінчилося, ніби й сказати було нічого.

Галка кинула, задерикувато, хрипко: «А, я, канєшно, хоч і там, в Ботанічному, могла б так тебе! Просто тут краще. Тут — місце мені помагає».

Заєць згадав: він і дійсно бачив, на якихось сайтах читав, що тут, на Лисусі, кучкуються сучасні сатаністи, чи ще якісь збоченці, бодай їх. Стало неприємно.

— Ти… Ти що, з тих, які біля трухлявих ідолів скачуть?

— Нє-а. Я сама по собі. Так собі, гуляю, квіточки збираю. Тут хитрі квіточки попадаються…

Останні слова дівчина промимрила тихо. Дорогою назад говорили якісь незначущі дурниці. Біля входу в метро Галка зупинилася:

— Поцілунок був довгим? Значить, ти мій боржник! Мусиш через пару днів зі мною прогулятись. Попід ручку. В застібнутих штанах! Пока-пока, я скину тобі, де й коли.

Сутеніло. Заєць не поїхав додому. Навмання, куди ноги вели, доплентався до якоїсь вуличної кафешки.

Поцілунок був довгим? Так. Зрештою, він же Галку хотів? Авжеж. Але зараз якось не по собі. Якось по-дурному, бо ж крутить ним ця маленька скейтбордистка. Може… Йшла б вона куди подалі? Так би мовити, лісом? Чи — своєю Лисухою?

* * *

Ася випливала з туману антиалергійних уколів. Глянула на припухлу руку — боліло, проте, уже не пекуче, а тупо.

На двері своєї кімнати подивилася з тривогою. Так і бачила — вони розчиняються, й у отворі виростають цікаві. Подивитися на неї. На неї, що знову втрапила в халепу.

Збіглися. Дядя Толік, мама. Її ніколи не лишать у спокої?

Стривайте, дяді Толіку вона точно не дзвонила! Чи, все ж таки, з переляку натиснула кнопку?

Мамі — так. Мамі вона чомусь подзвонила. Може, тому, що з болем від жала та страхом задухи Ася раптом повернулась у далеке.

Літо. Тиждень у Затоці, під Одесою. Вимріяний, випрошений тиждень — на морі з мамою.

Оса вп'ялась у її руку, не так як зараз, а вище ліктя. Але так же ж, миттєво — стиснулося горло.

— Дихай. Не бійся, я з тобою. Повільно дихай! Я з тобою, з тобою…

Мама повторювала їй це у «Швидкій». І вона, з останніх сил, трималася поглядом за мамине обличчя. Хто сьогодні сказав їй — «я з тобою»? Ага, ця Неля…

Тоді, після Затоки, бабуся гнівалася на маму. Мовляв, варто відпустити дитину з тобою, так маєш, обов'язково буде біда. Але ж при чім тут мама? Чи ж це мама напустила на неї осу?

Ася перевела погляд на шухляди під дзеркалом. Чи зможе вона колись спокійно занурити туди руку? Повсякчас здаватиметься — там пекучі пастки.

Що робила оса в шухляді? Вона ж не могла сама залізти туди, нема ж ні шпаринки. Хіба можна жити в домі, де… Де пастка може причаїтись отак? Виходить — хіба можна жити їй, Асі?

Хіба варто їй мріяти про життя з Романом, якщо вона така недолуга?

Колись — 6. Ася і Роман

Життя в дядя Дзюника — це розпорядок. У якому обмаль шпарин.

Щоправда, в одну зі шпаринок Асі вдалося висковзнути. Дядьо напрочуд спокійно поставився до того, що вона покинула курси візажу.

Їй було незатишно на цьому навчанні. Усе було…занадто. Краківські дівчата. В одязі — вільному, якщо м'ятому, то, здається, йому праски просто не прописано, так і має бути, всі знають. Всі, крім неї.

Їхня мова лунала, як незнайомий музичний твір. У Львові вона, звичайно, перед від'їздом підівчила польську. Але — мелодика? Темп і ритм? Дзвінко-високий підйом кінця кожного речення… Не кажучи вже про сучасний молодіжний сленг чужої мови.

Усе це кипіло навколо неї. Вона ж була застиглим острівцем.

Дядьо насупив брови, проте кинув без злості — «не хочеш, то не мусиш». Все ж інше вона мусила, хотіла чи ні.

Мусила навчатися кермувати автівкою. Опановувати всі хитрі кухонні прилади. Розповідати, де була.

Таким було життя. Й воно гнітило Асю лише інколи. Наприклад, коли в «Альмі», великому супермаркеті, дядьо, не дивлячись на неї, накладав у візок нові й нові, важкі, величезні пакунки, чи то п'ятилітрові пляшки питної води. Він ішов повільно, спирався