Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Нічого занадто, кажеш?.. Поговоримо про це, виродку. Ще поговоримо про це. А поки краще не дратувати короля. Поїдеш до Лалаки. Мене насторожує неспроможність алхіміків розібратися з клятим зіллям. Не з-під землі ж його дістали ті Альвіанні! Хто вони такі? Звідки взялися з такими знаннями? Поїдь, поспілкуйся з тітчиною родиною і дізнайся мені, що це за порошок. Візьмеш із собою… трьох супутників тобі вистачить.

— Я можу сам.

— Заткни пельку. Я сказав: трьох супутників візьмеш. Не випадає моєму синові мандрувати, як миршавому нижчому. Виїдеш сьогодні ж. З Лалаки одразу повернешся. Лірці, пройди, може, й відступили від форту, поважаючи твою перемогу, але я буду не я, коли вони зовсім угамувалися. Поки Зимового договору на папері немає — чекаємо вогню. Після перших снігів побачимось. І не смій повертатися ні з чим. Інакше ти мрець, тямиш?

— Слухаюсь, батьку. — Жаррак не очікував, що так раптово пощастить.

— Після повернення впадеш у ноги Його Величності й благатимеш, щоби прийняв тебе до стану королівських чаротворців. За відкриття в Лалаці.

— А якщо я нічого не знайду там? Зі смерті братів Альвіанні вже місяці минули…

— То знайди, — відрізав батько.

На цьому розмова закінчилась.

Надвечір четверо вершників вирушили в дорогу. Один з них ховав на споді своєї валізи з порошками записник попередніх власників артефакта і крихітну скриньку, ціннішу за решту вмісту.

Кловіс Сонцесяйний повірив в історію молодого чаротворця, у борг перед родиною та обітницю, котру той дав на маленькій могилі на цвинтарі Кьору.

У валізі Жаррака спочивала золота оливна гілка для його покійної сестри Сюзетти.

— Мені потрібне щось од гарячки. Й од застуди. І таке, аби додавало сил, бо хвора дуже заслабла. І ще зілля агонії, — протарабанила Канре до аптекаря, нависаючи над прилавком.

— Йойки, панночко, у вас там якийсь катастроф? — спитав старий травник, посміюючись у пишні вуса. — І гарячка! І застуда! І слаба! І ще й вхопила! Як се ти так вспіла?

— Нічого я не вхопила. І то не для однієї людини, — відповіла Канре нетерпляче, хоча звикла до повільності аптекаревих манер.

Проте він завше давав їй гарне зілля, а часом ще й робив знижку, хмикаючи під носа. Тож варто було зачекати.

— Давно слаба? — спитав аптекар, повернувшись до дерев’яної шафи за спиною, де ховалися банки й баночки, пробірки з якимось варивом, ступки з товкачиками й тонкі терези.

— Днів зо три. І гарячка з ночі.

— Добігалася, — з непояснимим задоволенням проскрекотів аптекар, тоді дістав кілька коробок і баночок та вивалив їх на прилавок. Він уже недобачав, тому мусив розглядати надписи крізь збільшувальне скельце, котре носив на ланцюжку, припнутому до кишені потертого сюртука.

— Стара чи мала? — спитав, відсипаючи порошку в крихітний паперовий конверт.

— Шістнадцять літ.

— Вибереться. Шістнадцять літ — самі як гарячка. Мабуть, десь дурна до любаса по снігу бігала без хустини! От і має біду.

— Ох, чи з нашою роботою є час бігати ще по любасах, — усміхнулася Канре, щоб підтримати розмову.

— Та вам і не треба. — Аптекар відірвався від порошків і глипнув на дівчину спідлоба. — За вами йоно всі самі бігают, така гарна з лиця.

— Це теж не на добре, — відповіла Канре, вдихаючи трав’янистий аромат. — Чи ж вам не знати.

— Таки так! Але я був думав, що ви… — Аптекар замовк, переливаючи бовтанку в меншу пляшечку, і лічив краплі собі під носа. — То от! Я так давно вас не бачив, що вирішив, же знайшли собі кого й поїхали відсіль, діток завели трійко, чоловіка, а до нього ще двох любасів, бо з вашим личком таке легко.

— Ви, пане, все б сміялися з мене! А я добре знаю: була у вас влітку. І ніяк від літа до зими трійко діток не зробити.

— І то правда! Дивіться сюди. — Аптекар поставив перед нею кілька баночок і поклав пакет. — Агонію — вам. Що робити, знаєте. Далі — отуво бовтанку хай п’є зрання і перед сном. Поки кашель не мине. Накрапайте їй у ложку. Тут ще порошок, аби заспокоїти кров. І холодні компреси на мус!.. І їсти, їсти, хай би хоч не хотілось. І тепло.

— Скільки плати? — спитала Канре, складаючи ліки в крихітну шовкову торбинку, котру вона пошила з обрізу маестриної сукні.

— А скільки маєте? — Травник примружив одне око.

— Мало, — зізналася дівчина, хоча десять лере від маестра, котрий залишив їй купу синців на тілі, мали трохи допомогти.

— Тоді давайте так: сім — нині, п’ять — коли матимете. Ви ж однаково по зілля ще прийдете.

— Дякую вам. — Дівчина виклала на прилавок сім лере й метнулася до дверей.

— І дивіться, не бігайте так прудко! Бо хороба вчепиться… — кинув їй навздогін аптекар, але Канре вже не чула його: вона притьмом поспішала до кравчині, котра мала справити маестрі теплий, оторочений хутром каптур до зими й сьогодні зранку прислала записку, що обнову вже можна забирати.

Дівчина вдихнула морозний дух і відчула себе вкотре за ці дні дуже легкою та безпорадною: мовби вона висіла в повітрі й усе, що підтримувало її, було теж тонким, летким, майже прозорим.

Дмухне вітер — і все зірветься та щезне без сліду.

Жаррак знав, що отримати знак оливи можна лише вищим. Надто багато зусиль, часу, чару й — понад те — коштів він потребує. Надто велику таємницю береже. Ніхто, народжений нижчими, не може отримати його. Ніхто, народжений вищими, не може подарувати з великої милості чи з великого божевілля. Простолюдину це не дало б прав. А високорідного збавило б життя. І навіть дитя-напівкровець не мало права на золото. Закон такий — закон непорушний.

Жаррак доклав усіх зусиль, аби його порушення закону