Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

і благав, аж поки йому не дозволили приєднатися. Відколи Василій узявся навчатися географії, військової історії та мистецтва керувати країною, Ніколаї наполягав, що теж готовий до цих уроків. Малому хотілося одного: аби старший брат його помітив. Проте для Василія він залишався просто докучливим скуйовдженим базікалом, котре постійно чіплялося до його королівської персони. І що більше він ігнорував малого, то гірше Ніколаї поводився.

Домашні вчителі переїжджали в глушини Цибеї. «Нерви, — жалілися вони. — Це піде їм на користь». Няньки відмовлялися від роботи, щоб попіклуватися про недужих матерів. «Легені, — пояснювали вони. — Морське повітря їх зцілить». Служниці плакали, король лютився, королева валялася в ліжку з порошками від головного болю.

Якось уранці дев’ятирічний Ніколаї прийшов на урок, збуджено уявляючи, як випустить в учительський портфель мишу, що сиділа у нього в банці, та раптом побачив ще одну парту зі стільцем, на якому сидів інший хлопчик.

— Познайомся з Домініком, — сказав учитель, коли чорнявий хлопчик підвівся й низько вклонився. — Він якийсь час навчатиметься з тобою.

Ніколаї це здивувало, але й потішило, позаяк у Палаці не було жодного його однолітка; утім, хлопчик дедалі більше засмучувався, коли Домінік здригався щоразу, як він намагався поговорити з ним.

— Можеш не боятися, — шепотів Ніколаї. — Міткін ще той зануда, але іноді розповідає цікаві історії про старих королів і не уникає кривавих подробиць.

— Так, мій царевичу.

— Можеш називати мене Ніколаї, якщо хочеш. Або можемо вигадати собі прізвиська. Ти будеш Домінік… Точно не знаю. Ти здійснював якісь героїчні вчинки?

— Ні, мій царевичу.

— Ніколаї.

— Тихенько, хлопчики, — зробив їм зауваження Міткін, і Домінік знову підскочив.

Ніколаї нарешті змовк. Він напружено розмірковував, як розговорити новенького.

Коли Міткін вийшов із класної кімнати, щоб принести детальніший глобус, Ніколаї шмигнув до вчительського стола й сунув мишу, впійману в східному крилі, під залишену на ньому хутряну шапку.

Домініка це, схоже, налякало до смерті, та Ніколаї був занадто збуджений, щоб помічати такі дрібниці.

— Почекай, зараз Міткін як заверещить, — пообіцяв він. — Засвистить, як обурений чайник.

Міткін і справді заверещав, і Ніколаї, котрий збирався зберігати кам’яне обличчя, не зміг стримати сміху, аж поки вчитель не наказав Домінікові вийти на центр класної кімнати й простягнути руки. Він узяв тонкий березовий прутик зі столу, і Ланцов налякано побачив, як Міткін узявся шмагати Домініка по долонях. Малий ледь чутно заскавчав.

— Що ви робите? — закричав Ніколаї. — Припиніть негайно!

Принц гукнув варту, вибіг у коридор, щоб покликати на допомогу, та Міткін не зупинявся. Десять разів шмагнув Домініка прутиком по долонях і передпліччях, аж поки хлопчикова плоть не вкрилася червоними смугами, а мокре від сліз обличчя не спотворив біль. Тоді вчитель відклав різку.

— За всі твої витівки й погану поведінку я шмагатиму Домініка.

— Ви не маєте права! Так нечесно — вам слід було покарати мене!

Та хіба хтось наважився б замахнутися різкою на принца?

Ніколаї пожалівся матері, батькові — усім, хто погоджувався його слухати. Та це, схоже, нікого не займало.

— Якщо слухатимешся вчителя Міткіна, не буде жодної проблеми, — сказав король.

— Я чув, як скавчало мале щеня, — кинув Василій. — Подумаєш, кілька різочок. Не знаю, чому ти здійняв такий галас?

Наступного дня Ніколаї тихенько сидів за партою. Озвався він лише раз, коли Міткін вийшов із класу.

— Перепрошую за вчорашнє, — сказав хлопчик Домінікові. — Я більше ніколи не дозволю цьому статися.

— Саме для цього я тут, мій царевичу. Прошу, не псуйте собі настрою.

— Ти тут, щоб навчитися читати, писати, додавати числа, та й по всьому, — заперечив Ніколаї. — Я все владнаю. Присягаюся.

Хлопчик дотримав слова. Після цього випадку він поводився тихенько.

Не прослизав на кухню, щоб поцупити мигдальної пасти. Не розбирав цінних речей, не бігав портретною залою, нічого не підпалював. Усі були в захваті від змін, що відбулися з юним принцом, і аплодували вчителю Міткіну за його винахідливість.

І жоден із них не дізнався, що в тихій та спокійній класній кімнаті Ніколаї однаково якось удалося потоваришувати з Домініком. Вони вигадали власний шифр, щоб обмінюватися повідомленнями в підручниках, будували іграшкові кораблики зі справжніми вітрилами, які спускали на воду в закинутому садку з водоймою, куди більше ніхто й носа не потикав. Хлопчики щодня вигадували собі нові титули, деякі з них були величними: Домінік Хоробрий чи Ніколаї Справедливий, — а декотрі не дуже: Домінік-Пукавка і Ніколаї-Якого-Павук-Лякає. Діти швидко зрозуміли, що, поки вони не порушуватимуть спокою й правил Палацу, нікого не займатиме, що вони роблять; а якщо вони вдаватимуть, що старанно вчать уроки, ніхто не перевірятиме, запам’ятовують вони дати чи намагаються довідатися, як змайструвати бомбу.

У дванадцятирічному віці Ніколаї вирішив поглиблено вивчати хімію й каельську історію, тож щодня по обіді зникав у бібліотеці, де на нього чекало кілька годин спокійного навчання. Насправді читання й написання есеїв забирало в нього небагато часу, й, упоравшись із ними, хлопчик перевдягався в просте селянське вбрання й вислизав із Палацу, щоб навідатися в село до Домінікової родини. Він працював у полях, навчився ремонтувати візки й реманент, доїти корів і доглядати за кіньми; у тринадцять він уперше лигнув домашнього первака з побитого олов’яного горнятка.

Принц щовечора виснажено падав на ліжко й уперше в житті радів, що має заняття, а вранці з’являвся перед учителями з бездоганною домашньою роботою і змушував усіх замислюватися, чи не виросте з нього геніальний учений. Як виявилося, малий не був поганою дитиною, просто не вмів байдикувати.

Ніколаї був щасливий, але не сліпий. Родина Домініка отримала особливі привілеї завдяки синовому статусу в Палаці, однак зібраного на полі врожаю ледве вистачало, щоб прогодуватися. Принц бачив, як їхні сусіди страждають від непосильних податкових тягарів, якими їх обкладали король і герцоги, що володіли землями. Хлопчик чув, як плакала Домінікова мати, коли до війська призвали її старшого сина, а однієї надзвичайно суворої зими всі навколо шепотілися про зниклу дитину сусідки Луші.

— Що сталося з Лушиним малюком? — поцікавився Домінік.

— Хітка забрала, — відповіла йому мати. Та Ніколаї з Домініком уже не були дітьми й більше не вірили в балачки про злих лісових духів.

— Вона сама його втопила, — повідомив хлопчик наступного дня Ніколаї. — У неї зникло молоко, уся їхня родина помирає від голоду.

Усе це могло б іще довго тривати, якби Василій якось не застукав молодшого брата, коли той повертався до Палацу. Ніколаї вже було п’ятнадцять, і роки хитромудрих втеч дещо приспали його уважність.

— Уже вкладаєш селянок на сінник, — пирхнув Василій. — Та ти ще гірший