Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Толя взяв у руки туру й покрутив її в долоні.

— Ми не можемо бути певні, однак скидається на те, що більшість текстів свідчить саме про це.

— Так, — уже рішуче погодився Юрій. — Існує припущення, що Сан-Фелікс насправді був членом Духовної варти, і під час обряду слід читати певний текст. Ми з Толею намагаємося пересвідчитися, що цей текст не спотворений.

Брови Ніколаї поповзли вгору.

— Сан-Фелікс? А хіба ж його не настромили на палю й не підсмажили, як священний шашлик?

Толя відклав шахову фігуру.

— Можливо, час і переклад спотворили факти.

— Сподіваймося, що факти неабияк спотворені, — озвався Ніколаї. — Так спотворені, що їх неможливо впізнати.

Тепер туру взяла Тамар.

— Палі, якими простромили Фелікса, завжди зображують із численними шипами, а це нітрохи не схоже на яблуневе гілля. Це має сенс, — повела далі дівчина. — Якщо ми не помилилися щодо місця, де росте терновий ліс.

— І якщо збереглася хоч якась його частина, — додала Зоя.

— І якщо нам вдасться назбирати достатньо гілля для вогнища, — нагадав Толя.

— Тоді залишиться маленька дрібничка — вижити у вогні, — погодилася генерал.

— Виживете, — заспокоїв короля Юрій. — Ви обов’язково виживете, а Беззоряний Святий завершить своє істинне мучеництво.

— Завтра вирушимо до Зморшки, — постановив Ніколаї.

— Ходімо, Толю, — підводячись, гукнув чернець, і його обличчя аж засяяло від завзяття. — У мене є кілька ідей щодо перекладу третього уривка. — Нам слід підготуватися.

Вартовий стенув плечима й випростав кремезне тіло.

— Там щось на кшталт віршів.

Ніколаї хильнув із келиха.

— А хіба не весь текст віршований?

Тамар вирушила слідом за хлопцями, та перед порогом обернулася до Ніколаї. У спалахах вогню бронзова шкіра на її руках відливала умброю і чітко виднілися чорні лінії витатуюваних сонць.

— Я знаю, що ти намагався справити враження на ченця, але ми з Толею ніколи не вірили у збіги, — сказала дівчина. — У наших життях трапилося занадто багато, щоб сумніватися, що доля та віра доклали до цього свою руку. Можливо, вони докладають її саме зараз. — Вона вклонилася. — На добраніч, ваша величносте.

Зоя зіскочила із сідальця, готуючись приспати короля. Ніколаї з болем збагнув, що після насиченого дня йому справді хотілося ненадовго забутися.

— Доля, — озвався він, відчиняючи двері до спальні. — Віра. Боюся, ми опинилися на незвіданій території, Назяленскі. А я гадав, що ти здіймеш більше галасу, коли мене зберуться насадити на рожен.

— А який сенс заперечувати? — поцікавилася Зоя, переставляючи шахові фігури, безладно переплутані близнюками. — Якщо терновий ліс зник, усі наші сподівання порохом підуть за вітром, ми повернемося до Палацу з порожніми руками і спробуємо вичавити з вечірки, саміту, чи як ти там його називаєш, усе, що вдасться.

Ніколаї присів на краєчок ліжка і стягнув черевики.

— А якщо він не зник? Якщо нас від самого початку скеровує доля?

Зоя вигнула брову.

— Тоді тобі залишається лише сподіватися, що доля вважає тебе добрим королем.

Ніколаї чув, буцімто сподіватися на щось небезпечно, його неодноразово попереджали про це. Та хлопець ніколи цьому не вірив. Надія була вітром, що налітав невідомо звідки й напинав вітрила, спрямовуючи твій корабель додому. Байдуже, що саме штовхало їх уперед — доля чи розпач, та, опинившись у Зморшці, вони знайдуть свої відповіді.

— Про людське око відправимо екіпаж до Керамзина, — запропонував король, — а самі поїдемо потайки. Якщо ми справді збираємося викопати яму посеред Зморшки, я не хочу робити це під знаменами Ланцових.

— Як гадаєш, шуанці знали, хто ми? Адже напад на короля…

— Це оголошення війни, — закінчив її думку Ніколаї. — Але вони прилетіли не по мене. Не думаю, що вони здогадувалися, хто ми такі. Вони полювали на гришників і винюхали трьох.

— Так далеко від кордонів… — засумнівалася Зоя, заклякнувши на порозі кімнати. — Мені здається, що вони з нас кепкують.

Ніколаї вишикував черевики біля ліжка.

— Я мушу попросити в тебе вибачення.

— І неодноразово. Чому ти раптом про це згадав?

— Я мав на увазі ту ніч у Балакирєві. Хочу перепросити за те, що сталося у дзвіниці. — Ніколаї слід було зробити це раніше, проте сумління докоряло йому за скоєне значно дошкульніше, ніж можна було уявити. — Зоє, перепрошую. За те, що я накоїв…

— Це був не ти, — відмахнулася дівчина. — Не будь дурником. — Утім, вона залишилася стояти на порозі.

— Ми не зможемо працювати пліч-о-пліч, якщо ти мене боятимешся.

— Я боюся не тебе, Ніколаї.

Та скільки ще часу він залишатиметься собою?

Зоя підійшла до ліжка й сіла на краєчок. Витончені пальці охайно склали синій шовк кефти.

— Я запитувала, як ти все це робиш, але ніколи не цікавилася навіщо.

Ніколаї зіперся на спинку ліжка й випростав ноги, розглядаючи дівочий профіль.

— Гадаю, з тих самих причин, що й ти.

— У цьому я неабияк сумніваюся.

Хлопець потер руками обличчя, намагаючись відігнати втому. Сьогоднішній день подарував забагато відкриттів, та якщо Зої хочеться посидіти з ним наодинці в тиші кімнати, а його слова допоможуть загоїти тріщину між ними, нехтувати цією нагодою він не збирався.

Та як відповісти? Чому його взагалі цікавить майбутнє Равки? Зламаної, убогої, зневіреної Равки. Шляхетної дами. Зарюмсаної дитини. Потопельника, котрий радше потягне тебе за собою, ніж дозволить урятувати його. Країни, яка так багато вимагає й нічого не дає навзаєм. Можливо, через знання, що вони з країною однакові?

Ніколаї завжди прагнув більшого. Більше уваги, більше захвату, чогось нового. Він завжди завдавав багато клопоту: домашнім учителям, нянькам, прислузі, матері. Ніхто не знав напевно, як підступитися до цієї дитини. Хай як його вмовляли, хай би які вигадували покарання, він ніколи не заспокоювався. Хлопчикові давали книжки, і він ковтав їх за ніч. Після уроку фізики спробував скинути на дах Палацу гарматне ядро. Розібрав дорогоцінний годинник із позолоченої бронзи та зібрав із нього якийсь страшний механізм, що безупинно скреготів і дзенькотів; а коли мама розплакалася над зіпсованою родинною цінністю, Ніколаї подивився на неї збентеженими карими оченятами і сказав: «Але ж… але ж тепер він показує не тільки час, а й число!» Єдиним, хто міг змусити малого принца добре поводитися, був його старший брат. Ніколаї обожнював Василія, який умів їздити верхи й управлятися з шаблею і якому ще дозволяли допізна залишатися на державних нарадах, коли малого відправляли спати. Василій був важливим. Одного дня йому судилося стати королем.

Ніколаї кортіло робити все, що робив його брат. Якщо Василій вирушав на кінну прогулянку, Ніколаї кортіло покататися верхи. Коли Василій став займатися фехтуванням, Ніколаї канючив