Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

— Будь ласочка, — узявся благати його Ніколаї, — не розповідай нікому, інакше Домініка за це покарають. Його можуть вигнати з Палацу.

Та Василій не збирався тримати язика за зубами, і наступного дня біля кожних дверей з’явилися нові вартові, а Домініка з ганьбою виставили з Палацу й заборонили йому повертатися.

Ніколаї затиснув брата в куток у лазуровій вітальні.

— Ти розумієш, що накоїв? — розлючено накинувся він на Василія.

Той стенув плечима.

— Твій дружок більше не вчитиметься зі шляхетнішими за себе, а ти не тинятимешся полями, наче якийсь селюк. Я зробив вам обом послугу.

— Його родина втратить платню. А без неї їм не вдасться прогодуватися. — Хлопчик бачив у синіх панелях із золотими прожилками власне спотворене гнівом обличчя. — А Домінік наступного року не отримає звільнення від призову.

— Чудово. Короні потрібні солдати. Може, затямить нарешті, де його місце.

Ніколаї подивився на брата, якого колись так обожнював, якого намагався в усьому наслідувати.

— Тобі має бути соромно.

Василій досі був вищий і важчий за молодшого брата. Він тицьнув пальцем малого у груди і процідив:

— Не тобі мене вчити, що мені слід чи не слід робити, собачко. Я стану королем, а ти назавжди залишишся Ніколаї Нікчемним.

Та поки Василій тренувався з інструкторами, котрі ніколи не били занадто сильно й завжди дозволяли взяти гору майбутньому королю, Ніколаї чубився з сільськими хлопцями, що й гадки не мали, кому саме розквасили носа.

Хлопчик схопив брата за палець і крутонув. Той заверещав, беркицьнувшись на підлогу. Тепер він здавався неймовірно миршавим.

— Король ніколи не опускається на коліна, братику. — Ніколаї покинув брата колисати вивихнутий палець і розтоптану гідність.

Тоді він знову присягнувся, що владнає все для Домініка, хай навіть цього разу зусиль доведеться докласти більше. Насамперед хлопець узявся вигадувати, як забезпечити другову родину грошима. Та для подальшої допомоги йому знадобилася впливовість — те, що його брат отримав, просто народившись раніше.

Оскільки стати важливим Ніколаї не міг, він скористався кмітливістю, щоб зробитися чарівним. Перед марнолюбною матір’ю хлопчик розсипався в компліментах. Одягав виключно її улюблені кольори, а навідуючись до неї, щоразу приносив невеличкий подарунок — коробочку солодощів чи тепличні орхідеї.

Її подружок він розважав чутками, читав їм поганенькі віршики і з разючою вправністю пародіював королівських міністрів. Ніколаї став улюбленцем на прийомах, які влаштовувала королева, а якщо не з’являвся на якомусь із них, шляхетні пані неодмінно бідкалися: «Де наш любий хлопчик?» З батьком принц розмовляв про лови й коней; його ці теми нітрохи не цікавили, та старий король їх просто обожнював. Ніколаї невпинно розхвалював батькові влучні зауваження й проникливі судження та чудово навчився переконувати короля, що той надзвичайно мудрий і практичний.

Батьками хлопець не обмежився. Познайомившись із королівськими міністрами, Ніколаї ставив їм улесливі запитання про мистецтво управління державою й фінансами. Писав військовопосадовцям, співаючи дифірамби їхнім перемогам і розпитуючи про втілені в життя стратегії.

Ніколаї листувався зі зброярами й суднобудівельниками, а заразом узявся вивчати іноземні мови — єдине, що йому не надто гарно вдавалося, — аби спілкуватися з людьми їхньою рідною. Коли Домінікового другого брата відправили на фронт, Ніколаї скористався всією своєю владою, щоб хлопця призначили туди, де не велися запеклі бої. А влада в нього вже була неабияка.

Хлопець робив усе це, позаяк йому подобалося шукати ключ до розгадки кожної людини. Йому подобалося відчувати дедалі більшу впливовість та визнання. Та понад усе він робив це, адже знав, що мусить урятувати власну країну. Ніколаї мусив урятувати Равку від своєї родини.

За традицією, що панувала серед шляхтичів, Василій здобув офіцерське звання після суто символічної служби. А от Ніколаї приєднався до лав піхоти. Разом із Домініком пережив базову підготовку в Полізнаї, і разом із другом вирушив на перше завдання. Домінік воював пліч-о-пліч, коли Ніколаї отримав свою першу кулю, а Ніколаї був поряд, коли Домінік упав під Гальмгендом і більше ніколи не підвівся.

На полі бою, густо затягнутому чорним димом і їдким смородом пороху, хлопець кричав, кличучи лікаря, Цілителя-гришу — хоч когось, хто зміг би їм допомогти. Але ніхто не прийшов на допомогу. Там він був не королівським сином, а одним із голосів у кривавій бійні.

Домінік змусив Ніколаї пообіцяти, що він попіклується про його родину і запевнить матір, що її син загинув, як герой, а тоді запитав:

— Ти знаєш історію Андрія Жирова?

— Революціонера?

Жиров був радикалом ще за часів дідового правління.

На Домінікових залитих кров’ю губах з’явилася слабенька усмішка.

— Коли Андрія вішали за державну зраду, мотузка порвалася і він упав у могилу, яку для нього викопали солдати.

Ніколаї спробував теж усміхнутися.

— Ніколи про це не чув.

Домінік кивнув.

— «Ну і країна, — крикнув Жиров. — Навіть повісити нормально не можуть».

Ніколаї похитав головою.

— Це правда?

— Не знаю, — відповів Домінік. Він важко дихав, і у грудях щось волого хлюпало. — Знаю тільки, що його однаково застрелили.

Солдати не плачуть. Принци не рюмсають. Ніколаї знав це, та сльози однаково струменіли обличчям.

— Домінік Сміливий. Протримайся ще трошки.

Хлопець стиснув другову долоню.

— Кінець кінцем ця країна прикінчить кожного, брате. Не забувай цього.

— Тільки не нас, — заперечив принц.

Та Домінік цього вже не почув.

— Я все владнаю, — пообіцяв Ніколаї так само, як багато років тому в класі Міткіна. — Я придумаю якийсь спосіб.

Відтоді він був свідком численних смертей. Незліченні битви переслідували його в нічних жахіттях. Однак удень Ніколаї не давала спокою обіцянка другові. Та хіба ж він міг пояснити все це Зої, яка досі терпляче сиділа на краєчку ліжка, тримаючись від нього подалі?

Він подивився на прикрашену бджолиними стільниками стелю й важко зітхнув.

— Гадаю, я можу все це виправити, — озвався нарешті. — Завжди знав, що Равка розчавлена, і бачив, як вона своєю чергою чавить людей. Війнам ніколи не буде кінця. Проблеми ніколи не владнаються. Та я щиро вірю, що якимось чином виявлюся розумнішим за всіх королів, котрі були до мене, і зможу виправити ситуацію в цій країні. — Ніколаї похитав головою і розреготався. — Це просто вершина самовпевненості.

— Меншого я від тебе й не чекала, — озвалася Зоя, та в її голосі не вчувалося жорстокості. — Чому ти відіслав геть Ніну?

— Що? — Запитання заскочило його зненацька, а надто те, як дівчина промовила ці слова: похапцем, ледве дихаючи, немов силоміць змушувала себе ворушити язиком.

Зоя не дивилася на короля.

— Ми вже мало не втратили її. І щойно повернули, ти знову відправив її наражатися на небезпеку.

— Вона солдат, — озвався Ніколаї. — Це ти її такою зробила, Зоє. Байдикування в Палаці