Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

пер­ших днях сво­го приїзду. Повз­держ­ли­вий, не­довірчи­вий, хо­лод­ний і уни­кав мо­го пог­ля­ду.

До сьогоднішньої дни­ни не знаю, з якої при­чи­ни змінив­ся, але знаю, що моє сер­це дри­жа­ло, мов по­ра­не­не, то­го ве­чо­ра, і що відхо­дя­чи до своєї кімна­ти на спо­чи­нок, не мог­ла я йо­му, як зви­чай­но, по­да­ти ру­ки, і ус­та мої ви­мов­ля­ли май­же на­си­лу і лед­ве чут­но сло­во «доб­раніч!». Він сто­яв на ве­ранді, прис­лу­ха­ючись при­ка­зам пані Мар­ко ста­ро­му ого­род­ни­кові, і при моїм го­лосі про­ки­нувсь, мов спо­ло­ха­ний.

- Добраніч! - відповів ско­ро, і в тім йо­го го­лосі при­чу­ло­ся мені ви­раз­но ду­шев­не зво­ру­шен­ня і якась ура­за.

«Що йо­му? Що йо­му?» - пи­та­ла я се­бе раз по раз, і жаль і гордість стис­ка­ли моє сер­це і про­га­ня­ли сон з очей.

А по­ра­нок сього ж дня який же був гар­ний, яс­ний! Який пе­рет­ка­ний світлом і за­повіда­ючий пре­пиш­ну кра­су! Так, ра­но був ве­се­лий, по­ма­гав мені сти­на­ти рожі, ка­зав, хоч, ро­зуміється, ли­ше жар­том, що я цвіт ло­то­су, а те­пер… Ні, ні, для ме­не не світить сон­це, я вже пе­ре­ко­на­ла­ся об тім сот­ню разів…

Другого і третього дня був знов та­кий са­мий, а я ста­ла та­ка, як він ме­не наст­роїв, - і між нас не­мов щось ус­ту­пи­ло.

Четвертого дня за­не­ду­жа­ла пані Мар­ко і бу­ла ду­же розд­раз­не­на. Сва­ри­ла на ку­хар­ку, кот­рої не бу­ла би від се­бе відда­ли­ла за ніяку ціну в світі, що зле ва­рить; на ста­ро­го ого­род­ни­ка, що стеж­ки в са­ду за­нед­бані; на си­на, що поп­су­вав її робітників і що си­дить вічно в чу­жині, а во­на опу­ще­на на лас­ку і не­лас­ку най­митів; а на ме­не гніва­ла­ся най­більше. Відка­зу­ва­ла, що в ме­не не­ма сер­ця, а для її осо­би то ані крих­ти. Що я на її жа­дан­ня бай­дуж­на і не­уваж­на; що хоч як їй жаль, але бу­де му­си­ти обг­ля­ну­ти­ся за дру­гою то­ва­риш­кою. Що в ме­не не­ма для неї ча­су, а на умі все лиш «літе­ратст­во» і свої цілі, «бог знає які ви­сокі цілі». Що пхаю її на­си­лу в постіль, що­би ма­ла для се­бе більше ча­су; що во­на пе­ре­ко­на­ла­ся вже про щирість то­ва­ри­шок і бу­ла би щас­ли­ва, як­би бог заб­рав уже раз її зі світу, і во­на не за­ва­жа­ла ніко­му, і т. п.

Двері від йо­го кімна­ти сто­яли ши­ро­ко ство­рені, і він чув кож­де її сло­во. Сидів на кріслі при бюр­ку, [90] підпер­ши го­ло­ву ру­ка­ми, і мов­би ло­вив кож­дий звук. Во­на не слу­ха­ла і йо­го просьб та упімнень, що­би вти­хо­ми­ри­ла­ся, а на її за­кид, що си­дить «вічно» в чу­жині, а во­на опу­ще­на на лас­ку і не­лас­ку дру­гих, відповів лагідно, що й то­му бу­де раз кінець, не­хай ус­по­коїться! Він прецінь не за­ду­му­вав ніко­ли ос­та­ти­ся на­завсігди при ма­ри­нарці, во­на це знає.

Я слу­ха­ла мовч­ки її несп­ра­вед­ли­вих до­корів, веш­та­ючись без­ше­лес­не ко­ло неї, як це во­на лю­би­ла, ко­ли ле­жа­ла в пос­телі, а відтак, по­обк­ла­дав­ши її зви­чай­но зу­жи­ва­ни­ми ліка­ми, вий­шла зі своєї кімна­ти, за­чи­ня­ючи за со­бою двері, що­би за який­сь час піти в місто зад­ля якихсь не­важ­них, од­нак не­ду­жою уп­ря­мо жа­да­них ору­док.

Надворі лляв дощ ціле по­по­луднє, а як­раз те­пер цідив, мов із ко­нов­ки. Я сто­яла при вікні, зво­ру­ше­на, по­ни­же­на, і ди­ви­ла­ся ту­по вог­ки­ми очи­ма на ве­ликі краплі до­щу, що би­ли­ся об віконні ши­би і спли­ва­ли су­мо­ви­то вниз. Чувст­во огірчен­ня і опу­щен­ня об­гор­ну­ло ме­не, і я ми­мо­волі зга­да­ла знов Оря­ди­на. Вже як бу­ло, так бу­ло, од­нак він не по­ви­нен був цу­ра­тись ме­не. Не­хай би йо­го хоч то­ва­ри­шем ма­ла, не бу­ла та­ка опу­ще­на, мов со­ба­ка, та ма­ла пе­ред ким хоч по­жа­лу­ва­ти­ся!… А то і він… о, всі, всі! - зой­кну­ло на­раз болісно сер­це, і мов у фізичнім бо­лю при­тис­ну­ла я грізно змор­ще­не чо­ло до ши­би, си­лу­ючись здер­жа­ти сльози, що тис­ну­ли­ся до­кон­че до очей.

У хаті втих­ло…

Голосне ти­кан­ня ве­ли­ко­го стінно­го го­дин­ни­ка роз­хо­ди­ло­ся по сусідній кімнаті, мов да­ва­ло такт не­ус­тан­но го­лос­но па­да­ючо­му до­щеві. В са­ду зе­леніли мов­би віднов­лені кущі і де­ре­ва, пот­ря­су­вані хви­ле­вим не­ми­лим вітром, а ву­зеньки­ми, піском ви­си­па­ни­ми сте­жеч­ка­ми лисніла во­да. Десь-не-десь стріпу­ва­ла­ся за­хо­ва­на між лис­тям де­рев, наїже­на, змок­ла пта­ши­на, розг­ля­да­ючись сум­но то вдо­ли­ну, то вго­ру. З рин­ви цюр­котіла од­нос­тай­ним то­ном во­да і спли­ва­ла цілим потічком на ши­ро­ку стеж­ку ко­ло ве­ран­ди.

До две­рей моєї кімна­ти зас­ту­ка­но злег­ка, і я про­ки­ну­лась із жа­хом зі своєї ту­пої за­ду­ми.

«Це він, - блис­ну­ла в мені дум­ка, а сер­це за­би­ло­ся сильніше, - лиш він», - і зво­ру­ше­ним го­ло­сом поп­ро­си­ла я всту­пи­ти.

Це був дійсно він. Був одяг­не­ний до ви­хо­ду.

- Даруйте, що при­ход­жу до вас і пе­ре­би­ваю, мо­же, в якім за­нятті, од­нак я йду в місто і хотів спи­та­ти, чи у вас не­ма та­кож яких ору­док; за­ла­го­див би їх, мо­же, при тій на­годі. - Го­во­рив півго­ло­сом, мов бо­яв­ся збу­ди­ти не­ду­жу в не­да­лекій кімнаті, і по нім бу­ло вид­но лег­ке змішан­ня, кот­ре хотів так за­таїти, що уни­кав стріну­ти­ся з пов­ним моїм пог­ля­дом.

Збентежена йо­го при­хо­дом (досі не був ще в моїй кімнаті), не зна­ла я в першій хвилі, що відповісти. Але опісля по­дя­ку­ва­ла йо­го за йо­го ввічливість і ска­за­ла, що в ме­не є справді діло до міста, але за тим му­шу йти са­ма. То­го ба­жає собі хо­ра, а я би не хотіла в нічім їй про­ти­ви­ти­ся, то­му що тим зво­ру­шується во­на, а вся­ке зво­ру­шен­ня шко­дить їй сильно.

Впрочім, він сам те знає, бо ро­зуміє її не­ду­гу най­ліпше.

- Вона дійсно ду­же сла­ба, - ска­зав він і, прис­ту­па­ючи ближ­че до ме­не, взяв мою ру­ку між свої до­лоні.

- Ви не гніваєте­ся на неї за її несп­ра­вед­ливі сло­ва; прав­да, що ні? - спи­тав.

При тих сло­вах звер­нув­ся пов­ним щи­рим пог­ля­дом до ме­не і хотів із ли­ця мо­го ви­чи­та­ти пот­верд­жен­ня на свої сло­ва.

- Ні, па­не док­тор! - відповіла я, усміха­ючись сум­ним пе­рельотним усміхом. - Я ду­же тер­пе­ли­ва. Впрочім, як ви при­хо­ди­те на та­ку дум­ку?

Він ди­вив­ся на ме­не все ще тим са­мим пог­ля­дом.

- Сам не знаю, як, - ска­зав. - Я влас­ти­во прий­шов… по­дя­ку­ва­ти вам за ва­ше доб­ре сер­це, а не пи­та­ти про це. Пізнав­ши вас, ба­чу, що ви не спосібні ме­та­ти­ся на кім-не­будь. Моя ма­ти справді ду­же хо­ра, да­ле­ко більше, чим я ду­мав. Я не надіявся, що її не­ду­га так побільшає. Ко­ли би ви хотіли при ній і далі ос­та­ти­ся (при тих сло­вах спи­ни­ли­ся йо­го очі до­пит­ли­во на мені) - то му­си­ли би при­го­то­ви­ти­ся до ду­же прик­рих хвиль і бу­ти як ан­гел тер­пе­ливі. Я не мо­жу до­до­му час­то приїжджа­ти, ви ж знаєте. Моє за­нят­тя не поз­во­ляє мені відда­лю­ва­ти­ся