Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

співзвучні з “пророцтвом” Кет. В ньому крізь жартівливу форму виступала виразна засторога: виїжджайте з Києва і якнайшвидше. Цілком можливо, маючи справу з кодлом напівлегальних шпигунів дипломатичного світу, Кет дізналася про якусь заплановану акцію. Але навіщо треба виїздити? Тому, що потенціальна небезпека чимось пов’язана з роботою?

І знову Сергій зупинився у дверях лабораторії, намагаючись побачити її оком сторонньої людини.

К-генератор, пневматичний прес, кульовий млин, антитермічні скафандри в шафі, “цвіркун” біля неї. Все настільки звичне, що важко уявити навіть інше розташування цих предметів. Відоме призначення і можливості кожного з них, незнаних рис і прикмет не знайти.

— Сергію Михайловичу, нещодавно дзвонили з Жовтневої лікарні. Просять, щоб ви неодмінно і якнайшвидше прийшли до хірургічного відділу. Вас дуже хоче бачити хворий Марченко.

— Який ще Марченко?! — знизав плечима Сергій. — Навіть не чув про такого.

— Сказали, що ви його дуже добре знаєте.

Сергій поглянув на годинник: шоста. Він не мав ніякісінької уяви, хто та чого викликає його. Але доведеться поїхати, бо не будеш же допитуватися телефоном що та як.

— Гаразд, Петре Івановичу, я туди й назад на таксі.

— А я тим часом попробую загнати ґудзик у “перепічку”. Дозволите, Сергію Михайловичу?

— Таки кортить пересвідчитися, що двічі два — чотири? — засміявся Альошин. — Благословляю. Тільки будьте обережні, прошу. І не забудьте ввімкнути охолодження!

— Та що ви, Сергію Михайловичу! — спаленів старий. — Мені того уроку на все життя вистачить!

Вільне таксі Сергій перехопив швидко і вже за чверть години був у передпокої хірургічного відділу лікарні. Йому дали куций, майже дитячий халат і схожу на торбину шапочку, провели довгим коридором, відчинили двері невеликої палати. Там стояло тільки одне ліжко, а на ньому лежав дуже блідий хлопчина. Він страдницьки посміхався.

— Вітя?! — здивувався Сергій, підходячи ближче. — Як ти тут опинився?.. Вже не ти пожартував, а хтось інший?

— Були б йому жарти! — втрутилася санітарка, що супроводжувала Альошина. — Двічі з того світу витягали!.. Може, тепер порозумнішає!.. Ну, ви гомоніть, а я піду.

— Ех, ти!.. — Сергій сів поруч ліжка, взяв хлопця за руку. — Бачиш, до чого дійшло?

— Сергію Михайловичу, було не так, як вам розповіли. Про бійку я сказав, аби не згадувати вас.

— А до чого ж тут я?

— Так це ж ми ото тоді каталися вночі вашою “Волгою”. Не знали, що ваша.

— От шибеники! — Альошин цілком щиро засміявся, бо вся ота загадкова історія вмить набула прозовості. — Завдали ви мені клопоту!

— Так ото ж через те я й… — хлопець зовсім збентежився, зітхнув. — Хоч лайте мене, Сергію Михайловичу, хоч відлупцюйте, а це ж я підняв у машині ваш гаманець з камінчиками та фотоплівками і передав його… ну, самі знаєте куди.

— Ти?!

— Я…

Альошин почухав потилицю: начеб розкрилась і друга таємниця, але породила замість себе ще більшу — а звідки ж узявся той гаманець у його машині?

— Де ж він був?

— На підлозі біля переднього сидіння.

— А що ж ти в ньому знайшов?

— Хіба вам не все віддали? — наполохався хлопець. — Я нічого не взяв звідти. Тільки здуру проявив одну плівочку. А три ваших десятки, один долар, три ампулки, вісім камінчиків і чотири касетки віддав під розписку… — він знизив голос. — А великі неприємності були вам, Сергію Михайловичу?

— Та були, Вітю… А хто ж оце тебе?.. — Сергій копирснув повітря великим пальцем правої руки.

— Не знаю, Сергію Михайловичу. Чекаючи на вас у кущах біля інституту, я…

— А чому ж у кущах?

— Та це довго розповідати. Одне слово, помітив я, що з-за рогу будинку до яру прослизнули дві постаті. Ну, а дідусь, — отой, що садиба його якраз проти вестибюля, — натякнув про злочинців, які спродують інститутське майно. Отож я й вирішив простежити… А отямився аж отут. Знайшли мене, кажуть, далеко звідти, аж на дорозі. Чи сам туди доповз, чи витягли мене — не знаю… приходив слідчий, допитував. А я не сказав правди, бо не знав, як там у вас. Чи правильно я зробив?

— Добре зробив, що викликав мене. А завтра розповіси слідчому все, не приховуючи нічого. Зрозумів?

— Зрозумів, Сергію Михайловичу. Аж полегшало мені.

Погомоніли ще трохи, а потім Сергій пішов, пообіцявши відвідати хлопця в суботу.

Настрій у нього значно поліпшився. Хай ще далеко до розкриття таємниць, але вже й з’ясувалося чимало. І головне: той гаманець було підкинуто спеціально, з провокаційною метою. І тюбик з-під губної помади теж.

Вилізаючи з таксі біля інституту, Сергій, звичайно ж, скинув очима на вікна своєї лабораторії. Таки величне видовище, нівроку! Зараз, у напівприсмерку, за ситаловими блоками ніби буяє преяскравий день — ось на дорозі діамантами виблискують не тільки скельця, а й піщинки. Та й чи дивно — К-генератор дає змогу досягти температури вдвічі вищої, аніж на поверхні Сонця!.. Ледь-ледь вібрує грунт під ногами — то працюють кульові млини; ритмічно гухкає важкий молот металокерамічної лабораторії. Разком червоних ліхтарів тягнеться в небо радіощогла на центральній башті… Далебі, архітектор здійснив свій задум: будинок справді нагадує океанський лайнер.

А втім, годі милуватися краєвидом. Паняй до лабораторії, хлопче! Петра Івановича треба відпустити, а самому братися до праці. Може, саме сьогодні і вдасться натрапити на щось варте уваги.

Відімкнувши двері лабораторії своїм ключем, Сергій заздалегідь прикрив очі долонею, — світло таке яскраве, що осліпнути можна, — помацки добрався до свого “кабінету”. Дивно: пульт — не ввімкнено і лаборанта немає. Мабуть, спостерігає дослід зблизька, в скафандрі.

Сергій надів чорні світлофільтри, поглянув у бік генератора. Ні, Петра Івановича не видно й там. То де ж він?.. Стривай: