Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

— Гаразд, прекрасна відьмо, я повірю. Скільки з мене за гороскоп?

— На жаль, ви вже заплатили за нього.

— Може, замало?

— Ні, я ще винна вам здачі… — вона обхопила його за шию, міцно поцілувала і од-штовхнула. — Все. їдьмо додому.

Сидячи за кермом автомашини, Кет мугикала якусь пісеньку, коли-не-коли нишком зиркаючи на Сергія. А той задумливо дивився вперед, на ланцюжок вогнів зустрічних автомашин та на миготливу смугу автостради. Неприємно й важко чомусь було в нього на душі. І оця сьогоднішня прогулянка з отим напівжартівливим освідченням у коханні вже видавалася не радісною, а дурною. Адже не можна сказати, що він закохався в Кет до нестями. Дуже сподобалася вона йому, то так. Але з цього почуття лише починається, а не завершується зближення мужчини з жінкою. Може, коли б зустрічалися хоч кілька місяців, взаємний потяг зміцнів би, набув нездоланної сили. А так — що він знає про Кет? Що знає про нього вона?.. Любов з першого погляду — романтична штука. Та тільки дуже часто й руйнується вона після першої ж сварки.

— Ну, Серж, попрощаємось?

Він схаменувся: машина вже звернула в Зоряний провулок і зупинилась біля його будинку.

— До побачення, Кет!

— Прощай, Сергію! Назавжди! — вона рвучко поцілувала його, відштовхнула. — Не шукайте зустрічі, не дзвоніть. Це буде насамперед краще для вас… Невже ви не розумієте, що вам поставлять на карб зустрічі з американкою?

— Дурниці!

— Все. Прощайте! — вона натиснула на педаль газу, машина рвонула з місця, помчала. Ще скількись секунд виднівся дипломатичний номер на багажнику, потім враз зник і він.

Сергій неквапно попростував до своєї квартири. Відімкнувши двері, якийсь час стояв на порозі, оглядаючи кімнату, так, ніби бачив її вперше. Зразу видно: живе старий парубок, та ще й не з тих, що вміють господарювати. І отак, мабуть, буде завжди. Не щастить йому з жінками. Не щастить!

І засинаючи, він думав про Кет, і прокинувшись вранці насамперед подумав про неї. А потім уже не було часу для ліричних спогадів: навалилися повсякденні справи, — значною мірою нікому не потрібні, та все одно неминучі.

Слідство вже почалося, — без розголосу і без метушні. Просто серед працівників інституту з’явився ще один мужчина середніх літ, який часом з директором, а подеколи сам один заходив у ту чи ту лабораторію, цікавився тим чи іншим питанням. Для всіх він був представником міністерства, але Сергієві Альошину відрекомендувався прямо: слідчий з особливо важливих справ. Це був чоловік стриманий і тактовний, який перехоплював кожну думку з півслова. Альошин охоче йшов йому назустріч, переказуючи до щонайменших дрібниць ланцюжок нез’ясовних подій, що відбулися в лабораторії надвогнетривів протягом останнього часу.

Вже першого дня слідства було визначено з беззаперечною певністю, що стеля над лабораторією Альошина не має — і не мала ніяких підозрілих отворів, а багаторічний шар пилу на горищі над нею тільки де-не-де помережено слідами пацюків та котів. Зі слуховим вікном справа була гірша: цілий ряд прикмет свідчив, що тією лазівкою до інститутського приміщення хтось користався часто. Але загалом констатація цих фактів користі не дала, бо таємниця лишалася таємницею.

Звичайно ж, за таких умов не сконцентруєш уваги на чисто науковій проблемі, од якої вже й так голова паморочиться. Глухий кут, у який потрапив Альошин з своїми дослідженнями, зараз перетворився на суцільну стіну, що оточувала його з усіх боків: творча уява ковзала по поверхні фактів, не здатна заглибитися в них. Дослід за дослідом зазнавав незмінної невдачі. А тут ще знову почалися несподіванки.

Професор Хмара одержав наступну анонімку, в якій стверджувалось, що завідувач лабораторії надвогнетривів кандидат технічних наук Альошин С.М. за десять тисяч доларів продав представникові американського концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктору Гешке технологічні секрети виготовлення кристамуліту. Гроші на ім’я Альошина покладено в Цюріхський банк “Швейцеріше кредитанштальт”. Як підтвердження обвинувачення, додавалася фотокопія записки Альошина до доктора Гешке з запрошенням до лабораторії та чернетка телеграми доктора Гешке на адресу Альошина: “ПОКИДАЮЧИ ВАШЕ ЧУДЕСНЕ МІСТО, ЩИРО ВДЯЧНИЙ ЗА ВСЕ ЗРОБЛЕНЕ ДЛЯ МЕНЕ. З РАДІСТЮ ВІТАТИМУ ВАС У АМЕРИЦІ”.

Ці закиди були такі безпідставні та дурні, що Сергій тільки посміхнувся, познайомившись із ними. Але директор був настроєний значно серйозніше. Оця настирливість намагань будь-якою ціною дискредитувати завідувача спеціальної лабораторії свідчила про акцію заздалегідь сплановану, а надмірна обізнаність шантажистів наштовхувала на думку, що тут діє ціла група.

Коли директор висловив таке припущення, Сергій знизав плечима!

— Але в ім’я чого? Що я за персона така?

— В ім’я чого?.. — Хмара покрутив млинка пальцями складених перед грудьми рук. — Як не дивно, проте оця підвищена цікавість до вашої особи мене з одного боку радує… Не робіть великих очей, Сергію Михайловичу. Запевняю: будь ви абсолютним нездарою та не створіть ви кристамуліту — анонімок на вас не було б.

— Отже, всьому виною заздрість?

— Значно гірше: холодний розрахунок з кінцевою метою — вивести з ладу обдарованого вченого і загальмувати його дослідження. — Хмара підхопився з місця, забігав по кабінету. — Почну знов тієї ж — про пильність та про вороже оточення. Знаєте, яку інструкцію дало Центральне розвідувальне управління Америки своїм агентам щодо нашої країни? Ніяких диверсій, ніяких терористичних актів: вони не стільки шкодять народові, скільки мобілізують його, їм доручається інше: докладати всіх зусиль, аби дискредитувати найпорядніших і найталановитіших і максимально підтримувати і просувати підлих пустодзвонів. Розумієте?

— Так.

Ні, старий таки розумний з біса! Ота його настирливість і надмірна вимогливість, якщо зазирнути глибше, зовсім не рецидив застарілих методів керування, а приклад для молоді: адже останнім часом ми справді надто легковажимо питанням про капіталістичне оточення.

— Ідіть, Сергію Михайловичу, працюйте. Тільки, прошу, будьте дуже й дуже обачні в усьому. Видається мені, що неприємні сюрпризи для нас з вами ще не вичерпалися.

Його слова були