Микола Олександрович Дашкієв - “Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв

— Заспокойся, Боб! Вислухай мене… — Хілл сів на стілець біля пульта, припалив сигару. — Любий друже, ти — машина. І людиною ніколи не був.

— Брешеш!.. Брешеш!.. Ти вийняв мій мозок і пересадив у цю страшну в’язницю!

— Ні, Боб… Ти — абсолютно точна психокопія людини, на ім’я Борис Коровін. Ти — його кібернетичний двійник, та й усе… Вір мені, це правда.

Борис слухав його, нездатний вимовити й слова. А в його неіснуючих грудях наростав нестримний розпачливий зойк, в якому ніби поєдналися всі трагедії світу, всі найтяжчі муки незліченних поколінь живих істот, од хробака аж до людини. І коли терпіти далі було несила — Борис застогнав, та ще й так страшно, що Хілл аж здригнувся і похапливо вимкнув гучномовці.

— Заспокойся, Боб! — сказав він дещо збентежено. — Я зовсім не бажаю тобі лиха… Звичайно, я міг би раз і назавжди вимкнути твій блок емоцій і перетворити тебе на абсолютно сухий логічний апарат, але це було б надто жорстоко… Тобі будуть доступні всі насолоди реального буття… Хочеш чарчину коньячку?

Хілл подлубався в якихось записах, натиснув на одну з кнопок на пульті, покрутив важельок…

…і Борис відчув, як ПО ГОРЛУ В ШЛУНОК ПРОКОТИЛАСЯ ГАРЯЧА ХВИЛЯ. СМАЧНО ЗАПАХЛО ДОРОГИМ, ВИСОКОЯКІСНИМ КОНЬЯКОМ…

Легенько запаморочилась голова… (Прослизнула думка: “Чудно: що може паморочитися, коли голови — НЕМАЄ?!”)… Притупився біль. Наповзла дивна байдужість до власної долі.

— Ну, як?.. — Хілл знову ввімкнув гучномовці, поплескав долонею по покришці пульта. — Боб, нам з тобою ще працювати та працювати!.. Давай складемо джентльменську угоду: я…

— Знову угода?.. — мляво перебив його Борис. — Ти вже порушив одну. Досить.

Хілл знизав плечима:

— Порушив?.. А ти, мабуть, гадаєш, що містера Коровіна немає в живих?.. То зараз ти побачиш його на власні очі. Тільки — пробач! — я вимкну твій звуковий апарат.

Він підійшов до відеофона, натиснув на кнопку, а коли на екрані з’явилося обличчя рудого Ваулса, сказав:

— Приведіть обох. Негайно.

— Шеф, містер Керроун п’яний вщент.

— Байдуже.

“Він знову п’яний… — тупо подумав Борис, уперше відокремлюючи себе від того чоловіка, якого мав зараз побачити. — Він пропив мене… Пропив, і сам не знає про це… І все — законно, всіх пунктів угоди дотримано… Жоден суд не зможе закинути Хіллові нічого, бо що я таке — фікція? Примхливий танок електронів?”

І знову чорною брилою навалився невимовний розпач: фікція чи не фікція, але ж свідомість — живе, страждає, б’ється в тенетах… І так триватиме безмежно довго, бо свої двадцять чотири тисячі доларів Хілл видавить з нього, примусить працювати день і ніч без перепочинку, — адже машина втоми не знає… Це буде рабство, найстрашніше рабство, з якого виходу немає…

— Хілл, сто чортів, дай ще коньяку!

— Ого, Боб, ти вже запанібрата?.. Ну, гаразд. Дам… — він ще трохи підкрутив важельок. — Тільки не зловживай алкоголем, а то він перестане збуджувати тебе.

— Скажи, Хілл, як звали мого попередника?

— Джо, — як ти вже, мабуть, догадався.

— Він справді збожеволів?

— Так…

— Отже, Джо-людина знав усе наперед?

— Знав. Але… — Хілл урвав на півслові, прислухався і швидким рухом вимкнув гучномовці машини.

Одчинилися двері. На порозі став розпатланий немолодий мужчина з каламутними байдужими очима, з одутлим жовтим обличчям.

“Я!.. — з жахом подумав Борис. — Тобто він!.. Такий жалюгідний, такий зашарпаний, такий… такий… — йому бракувало слів, щоб виразити нестерпну тугу, сором, огиду, які враз опекли його неіснуюче серце. — Хлопче, хлопче, до чого ти докотився?! Адже ти був красивий і дужий, самолюбивий і розумний; ти мріяв будувати ракетні кораблі… а перетворився на піддослідну тварину. Чому ти не повернувся на батьківщину? Побоявся Сибіру?.. Але ж то був би рай проти каторги, яку ти тягнеш ось уже чверть віку!”

— Н-ну, д-де ж в-вона, ота м-машина?.. — Коровін поточився, схопився за плече товстунця Джо. — Що в-вона… вміє робити?

Хілл посміхнувся, сказав багатозначно:

— Все, що вмієте робити ви… і навіть трошки більше.

— Н-не… вірю!.. — Коровін зробив кілька кроків до пульта і зупинився, вражений. — М-містер Хілл… вона на мене дивиться!

Справді: банькаті, як у рака, опуклі “очі” злагоди повільно пересувалися услід за ним, і од цього йому аж морозом по спині сипнуло.

— Гей, ти!.. Ти мене чуєш?.. Відповідай — чуєш?.. Містер Хілл, вона що — німа чи глуха?

— Гм… Ще не відрегульовано звукову апаратуру.

“Брешеш! Брешеш!.. — безмовно кричав Борис. — Ти боїшся, що Коровін дізнається правду!.. Він — мерзотник, але ж у нього ще лишилася крихта сумління… Коровін! Коровін!.. Клацни вимикачем, що на пульті з правого боку!.. Ввімкни мій голос!.. Благаю тебе, ввімкни!!.. Ввімкни!!!”

І — чи то, може, й справді в мозку його психодвійника індуктувалися біоструми, чи просто збуджений алкоголем, прокинувся отой загадковий “центр агресивності”, — Коровій раптом скривився, замахнувся кулаком:

— Брехня!.. Ви знову мене обдурюєте?.. Навіщо?!.. — він хотів гримнути по фотоелементу, але поточився, схопився рукою за пульт…

…і Борис відчув, що динаміки — ввімкнено.

— Не вір, Борисе! — зойкнув він розпачливо. — Зруйнуй цю машину! В ній я, твоя свідомість!.. Ти продав ме…

Голос перехопило. Обрушилась пітьма. Ще якийсь час Борис чув гупання, сопіння, лайку. А потім враз настало небуття.

Вечорами, коли більшість мешканців Нью-Йорка заповзає в свої закутки, а ті, кому море по коліна, перебираються на Бродвей та на П’яту авеню, до Бруклінського мосту, сторожко озираючись на всі боки, наближається нужденний чолов’яга в дранті, яке ось-ось розпадеться на клапті. Він підтюпцем минає поліцая, сахається перехожих