Колектив авторів - Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

Закон, як і інші закони, не встановлює, які ж саме обмеження на вибір місця проживання встановлюються для осіб, які не досягли 16-річного віку. Застосування за аналогією до осіб віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років правил ч. 3 ст. 29 ЦК, що стосуються осіб віком від десяти до чотирнадцяти років, було б неправильним. Оскільки діти віком від 15 до 18 років подають заяву про реєстрацію особисто (частина друга ст. 7 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»), для них реалізація права вибору місця проживання без згоди батьків, усиновлювачів (піклувальників) є можливою. Для осіб віком від 14 до 15 років реалізація цього права ускладнюється, оскільки реєстрація їх місця проживання здійснюється за заявою, яку подають їх батьки, усиновлювачі (піклувальники).

4. Здійснення права мати декілька місць проживання буде блокуватися тим, що місце проживання відповідно до ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначається за об'єктивним критерієм, яким є строк, впродовж якого особа проживає на даному місці. Проте це не перешкоджає тому, щоб особа періодично проживала в різних житлових будинках, квартирах тощо. Але місця, де особа проживає менш як шість місяців протягом року, визначаються названим законом як місця перебування. Отже, відповідно до названого Закону особа може бути зареєстрована тільки за одним місцем проживання, а інші місця перебування (де особа перебуває менше шести місяців впродовж року) не можуть бути визнані місцями проживання.

Стаття 30. Цивільна дієздатність фізичної особи

1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

1. В абзаці першому ч. 1 ст. 30 ЦК критерієм, з яким пов'язується визнання фізичної особи дієздатною, називається усвідомлення нею своїх дій та здатність керувати ними. Але це — змістовний критерій, що використовується законодавцем при встановленні формально чітко виражених критеріїв дієздатності, а також судом при прийнятті рішень про визнання фізичної особи недієздатною чи обмежено дієздатною. Є деякі інші випадки, коли зазначені критерії використовуються безпосередньо. Якщо ж вирішується питання про дійсність чи недійсність правочину, вчиненого фізичною особою, стосовно якої є сумніви в її здатності усвідомлювати юридичне значення своїх дій чи керувати ними, то одного змістовного критерію для висновку про недієздатність фізичної осо

би недостатньо. Для цього необхідний ще один — формальний — критерій. У цьому можна впевнитись, порівнявши абзац перший ч. 1 ст. 30 ЦК із ст. 31 — 36, 39 ЦК. Цей формальний критерій встановлюється безпосередньо законом. В інших випадках закон передбачає наявність рішення суду, що вступило в законну силу.

2. Відповідно до ст. 30 ЦК цивільна дієздатність фізичної особи — це здатність такої особи своїми діями: 1) набувати для себе цивільних прав; 2) самостійно здійснювати свої цивільні права; 3) створювати для себе цивільні обов'язки; 4) самостійно виконувати ці обов'язки; 5) відповідати у разі невиконання цих обов'язків. Із спеціальних правил ст. 1178 — 1186 ЦК слід зробити висновок про те, що цивільна дієздатність передбачає також і здатність особи нести відповідальність за спричинену нею шкоду, а не тільки за невиконання обов'язків, які особа створила для себе.

3. За логікою речей, цивільна дієздатність має охоплювати собою здатність набувати цивільних прав лише шляхом здійснення правочинів (юридичних актів — дій з наміром створити для себе цивільно-правові наслідки) та внаслідок правопорушення. Але із ст. 30 ЦК випливає, що до змісту дієздатності включається здатність набувати цивільних прав будь-якими діями, тобто як правомірними діями, спрямованими на досягнення певних юридичних наслідків (юридичних актів, правочинів), і правопорушеннями, так і юридичними вчинками — діями, що об'єктивно тягнуть юридичні наслідки (незалежно від спрямованості волі суб'єкта на їх досягнення). Стосовно малолітніх і неповнолітніх обсяг дієздатності встановлюється шляхом перелічення юридичних дій, які вони вправі вчиняти. Ці дії (ст. 31, 32 ЦК) є правочинами, тому решту юридичних дій, що охоплюються поняттям дієздатності (ч. 1 ст. 30 ЦК), малолітні і неповнолітні здійснювати не вправі. Зокрема, виготовлення неповнолітнім речі, відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦК, не тягне виникнення у нього права власності. За особами до чотирнадцяти років визнається право здійснювати особисті немайнові права на твори науки, мистецтва, об'єкти промислової власності та інші результати творчої діяльності, але ж за ними ст. 30 ЦК не визнається можливість набувати цих прав власними діями.

Звичайно, кращим виходом із суперечливої ситуації, що склалася, було б внесення змін до ст. 30 ЦК, виведення фактичних дій щодо створення речей (об'єктів речового права) та результатів творчої діяльності (об'єктів інтелектуальної власності) за межі категорії дієздатності та визнання їх такими, що охоплюються поняттям правоздатності. Оскільки здійснити це скоро не вдасться, доцільно було б враховувати наступне. Стаття 331 ЦК визнає за особою право власності на річ, що створена нею. Ця стаття повинна тлумачитись як спеціальна порівняно зі ст. 30 ЦК і така, що підлягає переважному застосуванню. Отже, всупереч ст. 30 ЦК неповнолітня (малолітня) особа повинна визнаватись власником створеної нею речі. Неповнолітня (малолітня) особа також повинна визнаватись суб'єктом права інтелектуальної власності на створений нею об'єкт такого права в силу спеціальної ст. 421 ЦК. Ця стаття визнає суб'єктом права інтелектуальної власності творця відповідного об'єкта. Крім того, невизнання права неповнолітньої (малолітньої) особи на створений нею об'єкт інтелектуальної власності суперечило б ст. 31 та 32 ЦК, що визнають за такими особами право самостійно здійснювати особисті немайнові права на об'єкти інтелектуальної власності. Більш чітко визначити право неповнолітньої (малолітньої) особи на об'єкти інтелектуальної власності не дозволяють ні національне