Ганна Хома - Заметіль

Але серце — не камінь, за якийсь час вона змилостивилася, і сказала, що спише їм борг. Вгадай, в обмін на що?

— …якщо ти негайно не віддаш її мені…

— Ніколи не вгадаєш. На найменшого їхнього синочка. Вона ніби купувала його в них. За досить кругленьку суму. Йому було тільки шість років, і йому ще можна було навішати лапші на вуха. І вони погодились. Уявляєш? Хіба не смішно? О, а ти, друже, теж цього не знав, — повернувся він до Богдана.

Олена ще не бачила, щоб хтось так різко зблід.

— …я викличу міліцію. Тато, я серйозно.

— Ти хочеш донести на рідного батька? І що ти їм скажеш? Що я тримаю вдома сокирку для розрубки м’яса? Так усі тримають. А його ніхто шукати не буде, я тобі гарантую. Ходи краще сюди. Ми так рідко з тобою буваєм разом…

Він простягнув до неї вільну руку, і вона підійшла… і навіть забула про сокирку, заскочена однією цікавою думкою.

— Звідки ти його знаєш, тато? Звідки ти знаєш його тітку? Звідки ти знаєш історію його сім’ї?

Тато нахмурився.

— Звідки я його знаю? Кого?

— Тато, не роби з мене ідіотку. Коли мама почує про те, що тут…

Вона не докінчила. Він схопив її за волосся.

— Мама ні про що не почує, зрозуміла? Вона ні про що не буде знати, ясно?

Якась розгубленість була в його погляді, дитяча розгубленість, ніби його застали за крадіжкою забороненого варення з бабусиного креденсу. Це порівняння добряче розсмішило її,

(ейфорія після важкого чергування?)

і вона хотіла навіть запитати його, яке ж таке заборонене варення він крав, але раптом увімкнулось відчуття болі.

Він міцно тримав її за волосся і дивно було, що вона секунду тому нічого не відчувала.

— Тато! Відпусти!

— Мама… нічого… не буде… знати, — по словах повторив він їй і хотів ще щось додати, але не встиг.

Зелений шарф опинився в нього на шиї. Тато захрипів і розчіпив пальці, і вона відбігла до вікна, і посунула стіл так, щоб загородитись ним від них всіх.

— Припиніть! Що це сьогодні з вами?!

Тато намагався скинути шарф з шиї, але він охоплював її так міцно, що від напруги його склери покрилися червоною сіткою судин.

— Богдане! ЦЕ МІЙ ТАТО! Відпусти його! Чуєш?

Секунду нічого не відбувалось. Та ось той, хто стояв ззаду, відпустив кінці шарфа, і шарф впав на підлогу. Олена не встигла перевести подих, як тато розвернувся і тримаючи сокирку горизонтально обома руками, притис Богдана до стіни.

Олена торкнулась свого чола. Вона, мабуть, захворіла…

Минали секунди. Богдан впирався долонями в руків’я, але дихати йому ставало дедалі важче. А найстрашнішим було те, що вони обидва мовчали.

Дивились один на одного і мовчали.

І раптом їй здалося, що вона чує хрускіт. Вона, котра завжди так боялася болю…

Від цього хрускоту щось змістилося в часі і просторі.

(Це просто така гра, всього лиш гра.)

Час і простір зійшли зі своїх колій.

— Якщо ти його не відпустиш, я кинусь з вікна! Ти чуєш?!!

(Зараз тато схаменеться, злякається, кинеться мене рятувати і признається, що вони влаштували мені невеличкий розіграш. І ми усі дружно над цим посміємось.)

Тато повернувся до неї обличчям. Його очі були вкриті червоною сіткою капілярів. Незнайомі очі.

— Ну то кидайся, чого стоїш?.. Моя мама права: я живу в хаті з двома навіженими істеричками… Ти кажеш, що ви вже не діти. Зараз ти подивишся, що я з ним за це зроблю…

Вона роззирнулась. З одного боку був стіл, з другого — стіна, а з третього… Сонце вдарило в очі.

— Я не жартую, тато!

Вона вилізла на підвіконня. Озирнулась.

— Якщо ти його не відпустиш, я стрибну!

— Я ще не закінчив з ним… Я давно з ним не розмовляв… Я розрубаю тебе на шматки, а потім…

Вона повторила голосніше.

— Чому ви з мамою весь час кричите?! Після того, як я покінчу з ним, я візьмусь за тебе… Мало я тобою займався… Але спочатку ти допоможеш мені тут прибратись…

Незнайомий голос прозвучав лякаюче спокійно. Чоловік з червоними очима підморгнув їй, взяв сокирку в праву руку, лівою продовжуючи притискати її хлопця до стіни. Чоловік, який лише віддалено нагадував колись близьку їй людину.

Вона шарпнула на себе віконну раму. Від ковтка свіжого повітря запаморочилось в голові. А може від висоти, яку змінений час і простір зробили дивовижно манливою.

— Ну що, поїхали?

Вона озирнулась. Тато прицілився і замахнувся.

Щось змінити стало можливім тільки у цю мить. Або більше ніколи.

Ступила на бляшаний карниз…

(Зараз тут зберуться тлуми людей…)

ЩО ТИ РОБИШ?

(…і міліція, мабуть, приїде також…)

ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!

(…і він побоїться довершувати почате…)

СТІЙ!!!

(…і всі залишаться живими…)

ОКРІМ МЕНЕ…

Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.

7.

Квартира вражала. Аскетизмом і розкішшю. Внутрішньою естетикою і відвертою нетривіальністю ліній і барв.

Суцільна квадратно-кубічна симетрія. Стіл,