Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

п’ятнадцять тисяч залишилося - на старі гроші. Але два «Москвичі» на них тоді можна було купити, першого випуску, звичайно, і з брезентовим верхом. Баба виявилася садисткою. Била мене з ранку до ночі за будь-яку провину і просто так. Як стомлювалася, то ставила голими колінами на гречку, а сама перед іконою гріхи замолювала. Через півроку такого життя мене вже вітром хилитало. Коли раптом, одного дня, чую, як сусідки пліткують: Марківна щось розходилася останнім часом. Дивись - затовче дівку. А може і не затовче… дівка живуча, видряпається. Отак торочать: «затовче-не затовче», наче не про живу людину, а про кошеня яке говорять.

І тут мені як хто на вухо шепнув: це ж вона мене вбити хоче потихеньку, щоб мамині гроші собі забрати. Страшно стало, і я втекла з її дому. Добігла до станції, там платформи стояли з брикетами сіна. Я межи ними вмостилась і заснула. Не чула навіть, як состав рушив. Зняли мене аж за Волгою. Я тільки своє ім’я назвала та вік, а про решту повторювала, мов папуга: не знаю, не пам’ятаю. Ну, синці від бабиних побоїв кращими за паспорт виявились. У дитячому розподільнику довго не присікувались, підгодували, помили, постригли, воші вивели, в казенне переодягли - і в дитбудинок. Я знаю, що ці установи в Україні давно вже в школи-інтернати переробили, а в Росії вони і досі є. Що це таке, ви, напевне, не знаєте. Але не те, про що Макаренко в книжках писав. Хоча, як з чим порівнювати. В «зоні» - гірше. У нас хоч директор совістливий був, тому годували нормально, з одягом теж проблем не було. А вихователі різні траплялись. Були такі, що дівчаток розтлівали, і такі, що хлопчиків…

- Подальші спогади можна опустити, - обірвав я її, - Десь я це вже чув. Чи читав. «Тяжке дитинство без материнської ласки, іграшок і ласощів». Щоправда, я теж виріс без батька, але вдома. Проте, серед моїх однокласників сиріт із дитбудинку було чимало. Тож, як там жили, і хто що виробляв, знаю добре. І що зараз там діється - теж. У нас влітку розподільник аж тріщить від втікачів з російських дитбудинків. Але уся ця частина вашої біографії - не для мене. Розкажете адвокату і психіатрам.

Жінка смиконулась:

- Я ж вам казала, що не буду «дурку косити»!

Тут і я не стримався:

- Будете, не будете - вас не питають. Ви не курва, я не клієнт. Вас звинувачують не в порушенні правил радянської торгівлі, а в десяти вбивствах! І то не через необережність. Плюс - одна доведена спроба замаху на життя. Ви що, тому фраєру в коньяк французькі парфуми збирались накапати? При такому розкладі статей, як у вас, психіатрична експертиза обов’язкова. І взагалі - ближче до теми. Одразу до самотніх бабусь. Це ви їх за те, що вони на мамину тітку схожі?

Знову смиконулась, але мовчить. Ну, думаю, передав ти, Сирота, куті меду. Зараз вона мою ідею про психекспертизу розвине і почне «косить». Причому - професійно, бо у неї медична освіта. Про це я, дурень, забув. Як і про те, що вона в «зоні» у медчастині працювала. А там стільки «артисток» - на всі столичні театри вистачить і ще на цирк залишиться. Для початку вона на собі одяг порве, потім почне об стінку головою битися. Черговий на мої інструкції начхає і побіжить по допомогу…

На щастя, сирота з маленької літери наді мною зглянулася:

- Щодо бабусь, ви вгадали. Та про це не зараз. Я відчуваю, що вас більше бугаї цікавлять. Це вже не дитячі спогади і не дитбудинок. Це коли я в медичному технікумі вчилась… Ви маєте знати, як держава про своїх сиріт дбає. Після сьомого класу - проси, не проси - за шкірки і до ПТУ. Рознарядка прийшла, директор виконує. Чемоданчик фібровий в зуби, а в ньому - придане: дві постільні зміни, труси літні х/б, панталони зимові, два ліфчики, дві пари панчіх… Путівка в життя! Привіт від Антона Семеновича! Комусь цього, може, і достатньо було. Але не мені! Я зубами в науку вчепилася. Дівчата через вікно, паркан, і на танці, а я - за підручники. Світло у спальні згасять, так, повірите, у туалеті читаю. І таки прорвалася - не у якийсь там «телячий» технікум, а в медучилище. Звичайно, сирітство допомогло, бо такі, як я - поза конкурсом. Ну, вчилася добре, вистачало часу і на спорт, і на самодіяльність, друзів завела нормальних. Що, ще ближче до суті? Гаразд.

Я зрозумів, про що йтиметься. Проте вирішив більше не переривати, дати виговоритись. Нехай! «Автозак» із Лук’янівки ще не скоро прийде, а на самоті у камері різні думки у голову лізуть. Особливо, якщо тобі з гарантією розстріл світить. Краще хай вже говорить.

- Вляпалась я через друзів. Була у нас одна студентка, у котрої тато в начальниках ходив. Як ви сказали, «номенклатура», чимале цабе, бо з депутатським значком. А донечка його - ну, така вже дурна телиця, що й батькове депутатство не допомогло її навіть в обласний педінститут приткнути. Училище вона ледь тягла, але, найсмішніше, була дуже доброю. Батьки їй щотижня такі торби передавали з харчами, що вся наша кімната об’їдалася. Не жлобилася, ділилася всім. У цій історії мені її найбільше шкода. З торбів, до речі, усе і почалось. Приїхав якось тато з черговою передачею, а доньки немає - розминулися. Він в область, а вона - в район. В гуртожитку в кімнаті одна я, бо куди ж сироті дітися і на свята, і у вихідні. Посидів зі мною татусь, поговорив, і одразу впала я йому у вічі. Було мені вісімнадцять, виглядала на шістнадцять, тож потягло старого бугая на телятинку. А мені що, багато треба? По голові погладили, добре слово сказали, смачненьким пригостили - я і пішла. Ну, а він мені на додачу ще й золоті гори обіцяв, мовляв, нехай тільки його телиця технікум закінчить і на ноги стане,