Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

то він зі своєю законною розведеться і на мені одружиться. Обіцянки обіцянками, а я вірила. Відтоді у нас в області мало не щосуботи наради для районного активу розпочалися. То мій бахур таке для жінки вигадував, аби до мене смиконуть. Як вже він примудрявся викручуватись, не знаю, але здурів зовсім. Бо на канікули на Кавказ мене повіз, видаючи за дочку, пару разів до Москви вискочили… Життя було на три літери, «рай» маю на увазі.

Ну, і доскакалися, що зовсім він голову стратив. Дружина його на якісь курси до нас у місто приїхала, стало ризиковано «на наради» їздити. От він і додумався - мене до своєї власної хати у район посеред тижня привезти. А його благовірна, виявляється, була вже в курсі чоловікових пригод. Агентура у неї працювала, що твоєму Кузнєцову! Відслідкувала нас до самого будинку, зачекала, скільки належить, а потім своїми ключами тихенько двері відчинила і разом зі свідками - вперед! У кімнаті - кіно «крім дітей до шістнадцяти років»! Я, гола-голісінька, на килимі акробатичні етюди роблю, а він у кріслі коньячок попиває і дозріває до кондиції. Найсмішніше, що його бабу не це дістало, а те, що мої трусики висіли на стінці, на їхній весільній фотографії.

Яке там одруження, яке там світле майбутнє! Життя знову пішло на три літери, але вже інші. Слава Богу, що з училища не викинули, зглянулися над сиротою. Проте по закінченню за призначенням у таку глухомань запхали, звідки в дощ на тракторі не виїдеш, а про сімнадцятий рік майже ніхто не чув. Остання велика подія - рік сорок сьомий, бо тоді гроші поміняли за десятку рубель, а ціни старі залишили. Уявляєте, як мені було після Москви, Кавказу, моря, ГУМу, ресторанів?… І досі не розумію, як я не спилась за оті три роки, що треба було після диплому відпрацювати.

Перебралася до сусідньої області, влаштувалась у районній лікарні і почала з нуля, тобто з койки в гуртожитку. Коли раптом згадала: стій, а мамині гроші у садюги-тітки?!! Розшукала, приїхала… Баба зовсім здитиніла, бо мене вже не пізнала, усе мені на мене ж скаржилась. Мовляв, яка я свиня невдячна - втекла, кинула стару жінку напризволяще, тепер немає кому і води подати. А сама, між іншим, не забула свого часу через суд оформити мене, як таку, що десь померла, і забрати усі мамині гроші собі. Забрати - забрала, а жадібність задавила, ні копійки не витратила. За іконою ховала. Берегла, для чого? Мені її навіть шкода було.

Я не витримав і обірвав її звіряння:

- Пожалів вовк кобилу, залишив тільки хвіст та гриву! Ще хвилина, і я буду ридати на вашому плечі над сумною долею нещасної бабусі. Дозвольте лишень поцікавитись: ви стареньку коли притруїли? До того, як гроші забрали, чи після?

Отруювачка мало що не підскочила:

- Що, докопались?

- Докопувались, викопували, або, науково висловлюючись, ексгумували вашу родичку мої колеги після того, як співставили дивний збіг раптових смертей самотніх бабусь із короткочасним перебуванням у них темноволосої стрункої молодої жінки, медсестри за фахом. Хто ж відмовиться від такої квартирантки - не п’є, не курить, бахурів не водить, та ще й ліками вгощає на дурняк! Я вас, образно кажучи, сидячи за столом, викопав. Робота у мене така. Хоча, визнаю чесно, від ваших хитрощів у мене і досі голова болить. Бо ви, як кажуть спеціалісти, дотепно почерк змінили. Інша б на вашому місці і далі бабусь притруювала. А ви на мужиків перейшли. До речі, ви щойно, самі того не підозрюючи, зробили щиросердне визнання щодо одинадцятого епізоду. Бо офіційний реєстр міліція вела вже після того, як ви в «зону» сходили. Між іншим, досі не розумію - вкоротили ви життя нехорошій бабусі, забрали гроші. Нормально! Потім ви їх витратили. Теж зрозуміло! Так чого ж вас на аферизм потягло? Що, всі підходящі самотні особи літнього віку в районі без вас перемерли?

- А ви, начальнику, як собі думаєте - мені однаково, що людей, що пацюків труїти? Вибачайте!

Я вибачив. Курощапова заспокоїлась:

- Мамині гроші швидко закінчилися. Купила дещо, у відпустку на Кавказ з’їздила, а там сонце, море, вино-шашлики… Збиралася на кооператив відкласти, дивлюсь - скоро і за квартиру нічим буде платити, бо з гуртожитку я виїхала. Ну і вигадала оцей трюк щодо вступу до медінституту. Розпустила чутку, що у мене там блат: людина маленька, не все може, але чесна. Як не вдасться йому прилаштувати клієнта, гроші назад віддає. Вибрала з-поміж претендентів кількох тямущих дітей, взяла у батьків гроші, склала руки і чекаю результатів екзаменів. Більшість не пройшли, то я хабара повернула до копійки - мені ще дякували за порядність! А пару таки проскочило, тож я і перезимувала. Грішми вже не розкидалась, думаю - наступного року повторю номер.

Фраєрам щастить, але тільки раз. Отій відьмі, котра наді мною знущалася, записали навіть без розтину «гостру серцеву недостатність», та й край. Бо мене, напевне, в містечку ніхто не бачив - надвечір приїхала, над ранок - на поїзд, і гайда! Гратися з отрутою, скажу чесно, більше не збиралась. Лотерея з блатом в інституті мене більше влаштовувала. Жадібність згубила! Вийшли на мене голова колгоспу з головихою і дочкою на додачу - дитина тупа, аж дзвенить, і по очах видно, що їй не вища освіта потрібна, а колгоспний бугай-симентал. Вранці, вдень і ввечері. Так ні, вони її до інституту пруть, та ще й на «сан-гіг». Сказилися, то ж факультет виключно для майбутніх дружин завідуючих базами і директорів ресторанів. Не з її щастям і не з її задницею! Та батьки за неї такі гроші дали, що я не витримала, подумала - а раптом якось викручусь. Ні, щоб узяти худеньких, страшненьких і в окулярах, зате розумних. Або, на крайній випадок, повернути хабара. Однак, примудрилась я ті гроші ще до екзаменів розтринькати. Отямилася в камері. А на суді мені пояснили, що відтепер шлях у медицину для мене закритий - хіба що санітаркою