Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

очах хапає перечницю, розкручує і мало не половину вмісту витрушує в каву! Розколочує все, затискає своєму, як з’ясувалося, законному чоловіку носа і в роззявлений рот акуратно заливає всю порцію цієї вибухівки.

— З нього дим не пішов?

— Ні! Через пару хвилин розплющив очі, уважно обдивився все навкруги, встав, поправив галстук, приклався дружині до ручки і абсолютно тверезим голосом запитав: «Жабуню, тебе після концерту додому відвезти чи ти на банкет залишаєшся?» А ти кажеш — не може бути.

Від автора:

Я вже не пам’ятаю, чого раптом ми заговорили про каву по-диявольськи і коли саме це було. Якщо мені не зраджує пам’ять, то історію, яку ви зараз прочитаєте, Олекса взагалі розповів мені за два чи за три прийоми, бо невідкладні справи не дали можливості знайти достатньо часу, щоб викласти все за один раз. Слідчу справу, котру вів Сирота, було звелено залишити без розголосу. Навіть для службового використання. Чутки Києвом, звичайно, ходили, бо який же то Київ семидесятих без чуток. Вранці очі продереш, вмикаєш радіо — виступ Брежнєва. Увімкнеш телевізор — Леонід Ілліч на трибуні. Спустився вниз по газети — з першої до останньої сторінки текст доповіді Генерального Секретаря КПРС на черговому пленумі ЦК. На роботу прийшов — уже висить оголошення про відкриті партійні збори. Тема: «Виступ Л. І. Брежнєва на…» Тому природно, що успішну конкуренцію офіційним агентствам ТАРС, РАТАУ і АПН складала ніде не зареєстрована, воістину народна агенція ОБС, тобто, «одна баба сказала».

Пам’ятаю тільки, що коли ми тільки відсміялися з пригод п’яного лебедя, Олекса раптом сказав:

— Знаєш, бувають такі злочини, що мимоволі хочеться випити чашку отої кави з перцем, аби негайно прийти до тями і переконатися, що ти не п’яний, світ не збожеволів і його кінець (світу, маю на увазі) настане ще не скоро.

Отоді він і почав розповідати мені про один такий злочин.

Олекса Сирота:

Той день розпочався так гарно, що мимоволі закрадалася підозра — добром це не закінчиться. Ну дивись: я нарешті виспався і йду на роботу через дві кав’ярні. У першій збив оскому, в другій зловив задоволення. Зерна майже не пересмажені, не перележали на вологому складі, кавомолка працює, як швейна машинка «Зінгер». Цигарка в зубах, нові туфлі не тиснуть, міхур порожній, голова теж. Старі справи закриті, нові ще тільки передбачаються. Що ще треба для щастя простій радянській людині, яких, кажуть, двісті двадцять мільйонів? Пройти на роботу дворами, бо о цій порі Генерал завжди до міністерства на нараду їздить і «Волгу» йому подають до парадного входу.

Прямую через ворота, там робота кипить — пожежники депо розбудовують. З вікна телефоністка-єфрейтор мені бісики пускає. Я роблю вигляд, що страшенно заклопотаний, кидаю недопалок у калюжу, дістаю з кишені коробку, встромляю свіжу цигарку в зуби, знову ж таки, не поспішаючи, дістаю запальничку, прикурюю, розкурюю, роблю глибоку затяжку, блаженно примружую очі, пускаю дим носом… Якийсь незвичний шум примушує мене розплющити очі, і весь дим від другої затяжки йде, м’яко кажучи, не туди. Бо прямо переді мною всі три до болю рідні фізіономії… Старий, Полкан і сам товариш Генерал, начальник Київської міліцейської Управи. І написано на цих фізіономіях таке, що баришням, навіть у єфрейторському званні, читати не положено.

Я, мов останній салага першого дня служби, забувши, що одягнений у цивільне, з переляку прикладаю руку до порожньої голови і кричу:

— Товаришу генерал!..

А він мені теж кричить:

— В машину!

І що найстрашніше — без мату.

Наш черговий «газик» уже копитом б’є, Полкан, мене випередивши, перед начальством дверцята розчиняє, ми всі, мов підстрелені зайці, падаємо на сидіння, і водій водночас врубає сирену і повний газ. Я прикушую язика, Полковник лупить ногами в дах кабіни, а головою в живіт Старого, ну, а Генерала заклинює між важелем коробки передач і гальмом.

Десь за кілька хвилин, коли ми нарешті розповзлись по місцях, я тихо запитав Старого:

— Що сталося? Німці Фастів узяли?

— Гірше. «Стоп-сигнал» з балкону викинувся.

Я більше нічого не питав, бо мову одібрало.

«Стоп-сигналом» — за колір волосся — ми дражнили колегу-інспектора з нашого ж таки відділу розшуку. Хороший хлопець, нічого такого занепадницького за ним не помічалось. І пив не більше, ніж усі, і дружина його не кидала, бо, як і я, неодружений. І на тобі — самогубство! Це навіть не аморалка з підозрою у скоєнні важкого злочину. Це вже катастрофа з наступними оргвисновками.

Розумієш, нормальні менти не завжди своєю смертю вмирають. Хоча в їхньому житті бандитські кулі чи ножі трапляються набагато рідше, ніж у кіно. Після війни, кажуть, було — вибивали нашого брата, як городошні рюхи битою. Тільки тріски летіли. А після того, як ввели «вишку» навіть за поранення міліціонера, то життя для нас стало якщо не веселіше, то принаймні легше. Інша справа, що доганяли в розквіті сил виразки