Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

харч перестала бути примарною; водночас Марал побачив прибиту до стовбура бука драбинку, за якою вивершувалось запашне сіно, й, зголоджений, кинувся до нього. Схопив жмут, а тоді почувся рев оленів: стадо рушило з копит, погналося за Маралом і, захопивши його в середину, помчало разом з ним просікою, що вела до тирловища.

Марал так і не зрозумів, чому олені відігнали його від годівниці, яка ж то небезпека чигала на нього, коли він досягав сіно із-за драбинки? Та мусив підкоритися волі стада, й залишився він у ньому до самої весни, навчившись вигрібати ратицями жухлу траву з-під снігу, обгризати кору із свидових пагонів та вишукувати чагарники з червоними ягідками глоду.

…Навесні Марал скинув перші роги, глянув на них, і здалися вони йому нікчемними, пощербленими й до смішного малими – як тільки міг він носити їх на собі? Та згодом почув, що виростають у нього нові – міцні й розлогі, він фізично відчував, як моцуються вони над його лобом, розгалужуючись; Марал хотів знати, чи багато відростків на них з’являється, а коли роги поважно затяжіли на голові, молодий і дужий олень, відчувши в тілі мужеську силу, відбився від стада й, перебуваючи в цілковитій самотності, нетерпляче чекав осені, коли-то з тирловища обізветься млосне трубіння олениць.

Марал хотів побачити свої роги, щоб упевнитися в їхній красі, він інколи виходив на узлісся й придивлявся до камінного оленя, мізкуючи над тим, чи дорівнявся пишнотою власних рогів до корони камінного оленя.

Одного дня нестерпна цікавість таки здолала його, він вибрався на валун, став поруч з подобою, глянув на споловіле житнє поле і втім у глибині обриву, що відділяв ліс від польових рівнин, побачив грозове озерце, в свічаді якого відбилося його зображення поруч з образом кам’яного оленя. Були вони подібні, немов близнюки, – обидва вродливі, сильні, непереможні, й тоді Марала пройняла гордовита впевненість вожая, яким він неодмінно стане в пору осіннього реву.

V

Стоячи в лісничівському заповіднику на рукотворній скалі, Марал, крім першої усвідомленої весни, любо згадував той несамовитий осінній день, коли почув відлуння реву по всьому лісі. Він умить збагнув, що то олениці кличуть не когось там, а саме його, незрівнянного принца, якого вщерть переповнила дітородна сила, й Марал обізвався з плато трубним гласом, звівши до неба голову. Й коли олениці, вчувши відповідь самця, обізвалися ще раз, Марал, не тямлячи себе з утіхи й солодкої надії, помчав щодуху просікою до заповітного тирловища.

Готовий до битви за лісових красунь, він, проте, не знав, що цей спраглий поклик почув у протилежному кінці лісу й минулорічний вожай, який усю зиму й ранню весну водив лісами стадо в пошуках поживи; до них прилучився тоді й Марал, на якого вожай не звертав уваги – був-бо червоношерстий принц надто вутлий, а після того, як скинув перші роги, ще й жалюгідний, тож не сподівався старий ватажок у цей перший день осіннього реву, що саме з ним, ще недавно кволим підлітком, зчепиться рогами в смертельному двобої.

Обидва одночасно вийшли з протилежних сторін на тирловище, де стояли гуртом притихлі олениці, які розуміли, що треба вичекати час поєдинку дужих самців, й аж опісля розпочнеться тут весільна курява: переможець за чергою буде покривати кожну оленицю, і якби сталося таке, що новий вожай знесилиться і не задовольнить усіх самиць, вони безжально затовчуть його копитами або з ганьбою проженуть у лісові нетрі й почнуть кликати дужчого; обидва суперники знали, що йдуть на ризик – спершу у двобої, а потім у мужеських подвигах, та ніщо вже не могло стримати їхньої готовності до перемоги в поєдинку, і ніяка сила не змогла б вгасити пекучого жадання радості на шалених весільних ігрищах.

Олениці відступили на край галявини, витягнули шиї й неблимно стежили за кожним порухом самців, які поволі сходилися з наставленими вперед рогами. Тільки Сурма металася, мов навіжена, серед стада й мукала то до одного, то до другого оленя, пробуючи їх примирити, бо ж битва доконче закінчиться загибеллю одного з них, а один – то її муж, другий – син, і втратити будь-котрого було немислимо страшно, чей не піде вона тирлуватися з сином, а без мужа яловою залишиться, й укриє її на весь рік ганьба бездітності.

Та суперники не зважали на жалібне скигління Сурми, вони нестримно наближалися один до одного, і вже почувся глухий звук першого зудару лобами, і вже зарипіли роги й полетіли в боки зубчасті відростки; обидва олені, однаково дужі й непримиренні, після кожного зіткнення відступали назад, і новий зудар ставав жорстокішим від попереднього; сірошерстий вожай осаджував на задні ноги червоношерстого Марала, а той, відштовхуючись крупом від землі, в ярій люті нападав на ворога, і вже вони мертво сплелися рогами й роз’єднатися не мали сил, і вже обидва попадали на коліна і так завмерли в розпачливій непоступливості; вони довго моцувалися, аж поки в сірошерстого не відлетіли роги; обливаючись кров’ю, переможений звівся на ноги й назадгузь відступав, увіч побачивши смерть. Марал ішов на нього, щоб добити, й страх здолав сірошерстого, він повернувся й почав ганебно втікати; роги йому більше не заважали, й колишній вожай миттю прослиз поміж деревами й зник у темряві лісу.

Радісно засурмили олениці й обступили переможця, кожна запобігала його сватання, кожна першою намагалася облити нового вожая гарячою сечею, й Марал, оголивши зуби й облизуючи з варг жовту піну, накинувся на стадо й почав знавісніло валувати одну за одною олениць.

Тоді млосний рев сповнив Матіївщину з краю в край, олениці проштовхувались до Марала, приймали на себе навальний його тягар, а потім вихоплювались з-під нього, звільняючи місце іншій, і вдоволено