Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

Не було серед них тільки Сурми: з відчуттям гордості за перемогу сина і з жалем вірної подруги за колишнім ватажком, вона покинула стадо й подалася по сліду зганьбленого мужа.

Цього не бачив Марал. Він довго втішався владою над оленицями – й був то ще один солодкий спогад прирученого оленя. Інших згадок Марал намагався до себе не допускати, однак вони вперто вповзали в його свідомість, і він мусив теж існувати з ними, стоячи на рукотворній скалі в заповіднику, який став його довічним притулком.

То був тріумфальний похід червоношерстого вожая, Принца Марала, безмежною Матіївщиною попереду стада вродливих олениць, до яких прилучилися народжені по весні бички з пухнастими ріжками, – деякі з них ще намагалися на ходу ждюхнути маму головою у вим’я, за що отримували повчального удару ратицею по морді, бо он уже потягло холодом, і треба буде самому добувати їжу, щоб перетривати зиму, зміцніти й навчитися уникати небезпек, які чигали на оленів з-за кожного стовбура.

А втім, у стаді всі почувалися в безпеці, жодна олениця не могла й у думці допустити, що з нею може трапитися лихо, коли он попереду поважно й гордо ступає кремезний рогач Марал; він раз у раз підводить уверх голову й видає з горла заспокійливий звук, мовляв, не чутно в лісі небезпеки, спокійно пасіться, мої красуні, а ви, ікласті кабани, вступайтеся з дороги, якою прямує моє стадо; куди прямує, питаєте, – а до краю лісу, де стоїть на сторожі нашої займанщини камінний олень, мій двійник – знак вожацької сили й безпеки стада, таж підведіть уверх свої гидкі рила й погляньте на князя Матіївського лісу; а ви, боягузливі зайчиська, аж на задні лапки стаєте і з подивом повертаєте вухаті голови, супроводжуючи поглядом мою велику сім’ю – окрасу Матіївщини, а тут ще й нікчемна борсучня плентається під ногами й тільки знає, що заривається в землю й гострим рильцем водить по вітру, наслуховуючи, звідки пройме лісову тишу далеке вовче виття; й позаздріть нашій відважній ході, підступні рисі, які причаїлися на розломах букових гілляк й жовто-хижими очима вибираєте з мого стада найслабшого сисунця, щоб вп’ястися йому кігтями в загривок, – не важтеся пробувати щастя, тхоряча ваша натура, якщо не хочете повиснути на кінці мого рога; і вовчої зграї нам не страшно, бо попереду стада ступаю я, дужий вожай, і будь-якого сіроманця пришпилю своєю короною до землі, та й копита в моїх олениць тверді, мов камінь, і надто наповратливий вовчисько може не дорахуватися зубів.

Тож розступалася лісова дичина перед оленями, а то й розбігалася, тільки птаство – незалежне, бо Господнє – вітало щебетом з верховіть пишнорогого Марала, що провадив за собою оленячий гурт, з якого вперто вихоплювалася вперед олениця Сурма, марно пробуючи наблизитись до неприступного сина, щоб хоч на хвильку вловити ніздрями рідного запаху, та Марал не звертав на неї уваги; а на пожовклих модринах незворушно засідали премудрі сови й витріщали круглі очиська, дивуючись із незрівнянного у своїй величі оленячого походу.

Але прийшла зима. Пухка габа проникла крізь букову гущавину, застеливши товстим покровом землю і все, що можна було на ній спожити, й залишила на гіллях білі китиці, що порошилися на вітрі срібною завірюхою; сніговий настил зашкаруб, й оленячі ноги кривавилися, прострягаючи в заметах, ходити лісом ставало чимраз важче, а для спожитку залишались тільки ліщинові пагони.

Марал нарешті вийшов на край лісу, поминув кам’яного оленя і звів стадо з обриву на засніжене поле, де можна було догребтися до живої озимини, й став оленячий гурт видний позалісовому світові.

Олені ламали наст, розгрібали сніг і пожирали розкожушене жито, а наїдаючись, забули про обережність. І тут почулося грізне виття: у польовій далині заворушились чорні цятки, які то пропадали в снігу, то знову виринали, цятки ставали щораз більшими, й нарешті олені уздріли, як, вигинаючи сірі хребти, наближалася до них вовча зграя.

Олениці вмить збіглися в коло, збившись головами докупи й наставивши убік вовків тугі зади, але тут владно затрубів Марал й рушив уперед до лісової межі, за ним помчалося стадо, збиваючи кіптяву, а вовки вовтузились у заметах, немов у спіненій воді, виплигували з білого шумовиння й знову занурювались у нього, гейби на мить пропадали, проте віддаль між зграєю і стадом нестримно скорочувалась, і вже допадали хижаки до задніх ніг олениць, та, вражені копитами, відлітали назад сірими клубками; вожай вів стадо до лісової стіни, що вивищувалась над обривом, однак до бучини було ще далеко – захопившись щедрою поживою, олениці надто віддалилися від лісу, а вовки, збагнувши, що марно їм переслідувати стадо з тилу, розділилися на два ключі й почали забігати з обох боків попереду Марала.

Вожай утямив смертельну небезпеку: сіроманці кидалися йому до очей, гарчали, деякі, проколені рогами, мертво падали, закривавлюючи сніг, та вовків було багато, і найдужчі плигали вгору, намагаючись вгризтися оленеві в горло; Марал відчайдушно борюкався з ними, проте вовки не переставали наступати. Вони намірилися спочатку покласти вожая і аж тоді розправитись зі стадом.

Марал увіч побачив смерть і вмить забув, що він ватажок, що від нього залежить передовсім життя оленят, й тому повинен боротися з напасниками до останку – здолав провідця страх, проти якого встояти не мав сил, він відскочив убік й почав утікати до обриву, над яким стояв камінний олень; Марал все швидше й швидше віддалявся від стада, розгублені олениці, уздрівши зраду вожая, почали розбігатися, полишаючи напризволяще молодих бичків; з ними зграя розправлялася без труду, й навіть деяких дорослих олениць сіроманці схоплювали за горло й звалювали на коліна. А за Маралом бігла