Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

на вогнище інквізиції — розум і милосердність обов’язково торжествуватимуть! Але разом з тим навіч були всі ознаки того, що гості не підуть уже ніколи.

І я, не будучи мізантропом, усе ж злякався, що до кінця вічності не зумію придумати, чим замінити їм той солодкий стіл.

Василь Плєхов
ЄРЕТИК
Повість

Я бачив золото вранішнього сонця крізь смарагд океанських хвиль — і вода набувала кольору старого вина, ніби в Гомеровому епосі; милувався вечірніми зорями, що горіли в небі, немов закривавлений ніж, кораловими островами й темно-зеленими віялами пальмового листя; торкався вінків з пурпурових або перлисто-рожевих квітів на струнких жінках кольору меду чи корінфської бронзи; заходив у жовтуваті, як стара слонова кістка, храми Еллади, стояв під залитими жовтогарячим світлом африканського місяця пірамідами Єгипту; відвідав зачаровані мертві міста Ост-Індії, а за океаном, на безмежних обширах Вест-Індії, споглядав піраміди, повиті димом жертовників і залиті кров’ю їхніх червоношкірих захисників; я бачив різноколірне пір’я у зачісках розмальованих тубільців, сяйво коштовного каміння у відблисках димних смолоскипів у забутих скарбницях давно померлих царів та крижаний полиск діамантів на плечах знаменитих красунь. Я бачив світи, яких не бачив ніхто з людей Землі. Майже ніхто…

Я чув тупіт кінноти, що розгортається для навальної атаки; шепіт кохання десятками мов; бойовий клич воїнів і журливі пісні рабів; важке чалапання бегемота серед очеретів Нілу й виття ягуара в сельві Нового Світу; виляски вітрил, напнутих ранковим бризом, зітхання океану і гуркіт землетрусу; слухав мудрі слова жебрака і облудну брехню в кафедральних соборах, велеслів’я вчених і шакаляче виття благуватих. Я розмовляв з людиною, яка народилася далеко від Землі…

Я командував полками й ескадрами, грабував гробниці в овіяній жахливими легендами Долині Царів і торував шлях сельвою до таємничої країни Ельдорадо; бився, абордажною сокирою на облавках ворожих каравел та галеонів і сходив на стіни переможених міст; пиячив у портових тавернах і королівських палацах, кохав жриць майя та іспанських графинь, французьких куртизанок і швейцарських покоївок. Я був гостем Чорного Замку…

Я заглиблювався у вчення перських магів і намагався осягнути таємниці стародавніх папірусів, шукав філософський камінь на дні реторт, а Істину — в прозріннях засновників церкви і великих єресиархів, у працях дохристиянських філософів та східних мудреців. Відчув я на собі й силу неземної логіки чужого, далекого розуму, що прийшов з безмежжя космосу…

Я міг стати володарем цілої планети й засновником нового людства, від мене залежали долі країн і народів, а може, і всієї Землі… І злукавить той, хто скаже, що тяжкі випробування і тривале ув’язнення потьмарили мій розум і химери замінили мені реальність. Ні, розум і пам’ять при мені й служать, немов рапіра вправному дуелянтові.

Як багато вмістило моє життя! Яким коротким воно було!.. Тепер я ніхто. Ніхто й ніщо. Тінь, прикута ланцюгом до стіни. Смішно.

Стіни з грубо тесаного каменю, вичовгані плити підлоги, заґратоване вікно, в яке інколи видно зорі. Ось уже два роки це моя оселя. І годі на щось сподіватися. Хіба що… на останній вихід.

Чому я тут? Чому доля покинула свого улюбленця? “Доля усміхається сміливим”, — так казали в давнину. Усміхалася й мені, доки… Я сам обрав свій шлях і наріканнями не принижу себе. “Бери, що хочеш, — сказав бог. — Бери і плати за це”. Мудре прислів’я. Брав. Заплачу.

Не було меж моїм бажанням. Мандри і бої, красуні й коштовності — чого тільки не вмістить доля конкістадора. Чого ще бажати? Так би й звікувать. Аж ні. Я захотів знання, захотів знайти Істину. Таке собі невинне бажання… Фатальне бажання. Надто дорогою виявилась Істина. Тернистий шлях до неї. Шлях довгий, життя коротке.

“І пізнаєте ви істину, й істина зробить вас вільними…” Але істина тільки для себе — замало. Я писав книгу про | Землю і виникнення розумного життя на ній, про закони, І що керують ним і рухом небесних світил. Я відчував, що вони є — вічні й незмінні. І що скрізь, де виникнуть сприятливі для того умови, народиться життя, розвинеться від простого до складного і нарешті з’явиться Людина — найдосконаліше творігня природи. Незліченні зірки й планети у Всесвіті, умови життя на них визначають незліченні природні чинники. І на інших планетах океани й гори, дерева й звірі, вітри й хмари… Люди… І хіба є над ними бог? Нема бога!

Страшна думка! Але істинна. І той, хто це знає і мовчить, щоб не позбутися спокою, добробуту, життя, — боягуз. А я? Я — ні! Отже — книга! Власним коштом, під вигаданим ім’ям. І тоді довелося мені спізнати, почім ківш лиха. Та спочатку ніщо не віщувало біди. Просто в університеті втратив кафедру. Дарма! Не велика втрата.

Тільки мріяти можна до решти віддатися найчудовішому з усього, що є в житті, -пошукам Істини. Щоправда, мусиш на щось існувати. Але, дякувати богу, якого нема, кошти в мене були. В Європі небагато хто мав їх більше за мене. Хіба що короновані особи, деякі банкіри. Я ніколи не соромився свого минулого, але тут воно набрало такого благородного сенсу! А може, це було визначено наперед і якась незбагненна сила вела мене… до заперечення бога й фатуму!

Легко ж людині стати дурнем!

Додому я повернувся з новими планами.

А там… Мене спокушав сатана. Важко повірити? Мені теж… Тільки впевнив себе, що нема ні бога, ані диявола, і — маєш…

Знайомство з ним я звів давно, коли повернувся з Нового Світу і не був ще ні професором, ні, боронь боже, шукачем істини, а був звичайним корсаром і конкістадором. Тоді він купив у мене деякі заокеанські коштовності, щедро заплатив і не торгувався. Програвши в карти, розраховувався дивними різнобарвними кристалами, в яких спалахували яскраві променисті зірки. Жоден ювелір не міг сказати, що то за камені, але всі хотіли придбати їх. Я не продав, лишив кристали в себе. Одного разу мені знадобилися гроші — дуже багато, готівкою. Він позичив їх одразу й без вагань, без умов і процентів, без закладу… Борг я повернув швидко, і на тому наші фінансові стосунки урвались. Я не прагнув до зближення, його теж не дуже цікавив уславлений корсар. Та згодом я все-таки зацікавив його. Вже як опальний професор.

Що я знав про нього? Високий ідальго, завжди в чорному, стрункий, таємничий і небезпечний, мов клинок у піхвах. Зовні він нібито й не відрізнявся від інших, але загадковістю і загрозою віяло від нього, і я не здивувався, побачивши одного разу, як підібгали