Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

голкіпер”; це слово вона полюбляє, певно, за… міцність, таку ж, як у словах “шкіпер” та “карцер”), тож він голкіпер. І в цьому сенс існування чарівної, пишної Марії. “Вона його за муки полюбила…” Вона підібрала цього пуп’янка на якомусь стадіоні і, як їй здавалось, погамувала його біль анальгіном і коханням. Звідтоді Марія не відпускає його від себе нікуди — ну, хіба що до воріт. Вітриська шаленого сторіччя звіюють пилюку цвинтарної глини, свисток наказує гравцям то завмирати, то знов кидатись один на одного; м’яч б’ють ногами, як людину, а Котя стоїть на воротах так, наче за спиною в нього — Марія чи принаймні рай.

Я вважаю його небезпечною для суспільства людиною, позаяк він доводить, що дива на цьому світі бувають: Котя ніколи не пропускає голів. Ніколи.

Як він, неборака, падає! Притне до серденька м’яч і впаде зі стуком, як стілець. Клубком перекотиться по втрамбованій рідній землі, скочить вибити м’яч у поле і, блаженний од болю, задкує, накульгуючи, до воріт.

Неживого приносить його Марія додому.

Всю ніч до себе, свіжої, сніжно-білої (наче з корінфського мармуру) вона тулить це вбоге пташине тільце, вкрите ластовинням синців. Марія заряджає Котю, як потужна електростанція. Коті сняться дощі нетутешніх весен, пам’ятник невідомому центрфорварду і солодкий вітер першої любові. Вранці він, цей щасливий чоловічок, — уже моторний і меткий. Він може стиснути кулаки до крові з-під нігтів. Снідаючи, дещо зверхньо й хижувато позирає в прекрасні, теплі очі Марії, і…

…і мене оступає чорна, мов рентгенівський знімок, заздрість.

За столом не відбувається нічого суттєвого: солодке все ще не подано. Чи не спинивсь, бува, час? — замислюється товариство. Поки паузи, негласно вирішено підкріпитися — стіл, як на те, аж прогинається. Оселедченко виголошує тост за здоров’я іменинника, віншуючи йому (а хто він, до речі?) довгих років життя і здійснення всіх бажань.

Виделки вштрикаються в бузкову шинку, вйойкають об фаянс і порцеляну. Тітонька Маня з несиметричним обличчям (схожа одночасно на трьох історичних осіб: у профіль дві, анфас — ще одна) — тітонька Маня, відсапуючись, дістає з ридикюля пляшечку з ліками й наточує трішки в свою чарочку. І — хиль.

Тато вже не їсть. Він курить одну за одною і змиває рум’янець з облич присутніх. Чоловіки, ті що кволіші, кахикають. Дідусь Нафталінович сприймає це за делікатний сигнал.

— Така… така… людина… людина… — дідусеві труситься верхня губа, наче в кролика, — кинув… покинув… ні луски… є, тобто… земля… земля… пером… пером… вічна… прийнято — до дна…

Усі суворі й абсолютно тверезі. Говорять про покійного тільки добре. (Господи, та хто ж покійний?!) Жінки витягають з-під годинникових ремінців носовички, витирають насухо очі й закусюють. Солодкого столу все ще немає. Чистісінько заморозило час. І, немов пробиваючи його, як крижану кірку, виходить з-за столу, а тоді й з кімнати тітонька Маня… Необхідність рухає нею, оберненою профілем Ісаака Ньютона, змушує стареньку хвору тітоньку “вийти” (в початковій школі це так і називалось для кожного з нас — “вийти”; але тут хіба школа, хіба школа?..). Адже тітонька Маня наливала з аптечної пляшечки кріпну воду.

— Даруйте, — ніби опритомнівши, протестує Марія (боже, яка вона гарна!). Вона вся — щасливе обурення. — Даруйте, ми ж зовсім забули про молодих!

Аудиторія озивається подивованим схваленням.

— Так, так! — радісно гнівається стіл. — Гірко!

— Гі-ір-ко! — плескає в долоні Марія. — Гі-ірко!

Грім оплесків, двозначні привітання-побажання, регіт, зойки, дзенькання, брязкіт. За всім цим сум’яттям і метушнею годі збагнути, хто ж там цілується під оте “гірко”. Раптом помічаю, що батько обхопив руками голову і похитується — чи з відчаю, чи з божевільної втіхи; та його вже затуляють спини тих, що повідомляють якісь секрети своїм візаві. Ось уже і я несамовито верещу якимсь чужим голосом: “Гі-і-ірко-о!.. Гі-і-іррррр!..” Хочеться бігти обіймати, гладити чиїсь плечі, та ланцюжки натягаютьс? і не пускають… Усі починають задихатися, хвиля збудження спадає. Накричавшись, сідають і відкорковують мінеральну воду.

Жодної суєти. Спокій і вдоволення.

— А теє… — звучить голос тітоньки Мані, яка вже повернулась (і стоїть до мене профілем безсмертного Дайте). — Торт, теє, “наполеон”…

Товариство з острахом дивиться у сповнені образи і страждання тітчині очі.

— …і брикетник теж… — ледь ворушить вона спеченими старістю губами. — Зацвіли!.. Запліснявіли… І компот… Я щойно з кухні… І яблука в комашні… комашні…

— Ні, — шепоче мати. — Ні, ні!.. Ні! — Це нагадує протест людини, в яку прицілилися з гвинтівки.

— Ви брешете! — презирливо кидає Котя в обличчя тітоньки Мані. Виявляється, він гаркавий. Його голос почуто вперше. — Ми вам не віримо.

Котя вбивчо зміряє поглядом тітоньку. Його приклад наслідують інші. Чути сопілки: заснув батько.

— Ви нетверезі! — кидає свій камінь і дідусь Нафталінович.

Камінь ледь не збиває тітоньку Маню з ніг.

— Від чого? Від ліків?! — вона передінфарктно поточується на стілець.

— Ви кощунствуєте, — з нудьгою людини, якій уже давно все ясно, повторює Бармалій Нафталінович. — Ви… знаєте що? З подвійним дном! Ви фантазерка. — Тітонька йому нецікава (років тридцять тому, щоправда, вважалось, що він за нею упадає). Ні, вже років п’ятдесят, як він утомився від життя, йому нічого не потрібно. Нічого, крім солодкого винця, над яке солодшим, знаємо, що буває. Нічого, крім шматка “наполеону”, шоколадної цукерки, яблучка і компоту. Нічого, опріч чаю з варенням, цукатів і горіхів.

Хто ж зволікає здійснити перехід до солодкого? Господиня? Але яка вона тут господиня?..

Тож усі налягають на збляклі салати, а я, зраджуючи своїм правилам, беру слово і — слово честі, для жарту! — пропоную випити за здоров’я новонародженого… Чекаю, що хтось прискне сміхом або, що ймовірніше, винесе мені догану. Але — жіноцтво вже сюсюкає, цвірінчить, захлинаючись ніжністю, а чоловіки, доброго здоров’я пивши, поважно посапують і посміхаються, підморгуючи “молодому батьку” (кому? кому? де він?). Материна двоюрідна сестра співчуває породіллі, зводить кутиком брови:

— Нехай… нехай їй там легенько… тикнеться… голубоньці… голубоньці… нашій…

Тим часом учта триває, триває. Ніхто не зневірився в неминучості солодкого столу. Чекання триває вічність, і зрештою присутні утворюють товариство “п’ятого дня”: якщо за п’ять днів солодкий стіл не буде подано, його будуть чекати ще п’ять днів і так далі… Через деякий час із цього товариства вибруньковується оптимістичніша група — другого дня. Таким чином, з жалюгідної жаждивості почали прозирати риси забісованості, фанатизму. Мене посадовили до піаніно, й, оскільки я спробував чинити опір, — зробили так само, як з моїм місцем за столом…

Брязкаючи ланцюжками, я награвав усе те хихотливо-зманіжене, що пам’ятав з дитинства. В мене лишалося ще багато сподівань, що тітоньку Маню все-таки не штовхнуть