Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

-Не кажи так, Варваро, - ледь рухалися вслід депеушникам у приворітні, тихо суперечачи,  жінки в табунці, - бо самовизначення Лондонський конгрес ясно і недвозначно, як каже ото професор, обумовив ще у дев’я­носто шостому році, - підсилювала свої слова, жестикулюючи до гурту, Леся Яремівна.

-А оте він удало зауважив і відмітив, що нав’язування свого первородства людям і апеляції від їхімені - дійсно характерна особливість, як і ми тепер бачимо. Я сама це вже собі виводила, - роздумливо зауважила Варвара, не відповівши Лесі.

-Хіба лише те, Варваро, в його словах правдиве? - вставила в мову Килина. - Обман лозунгами і рівностей, і свобод дійсно масовий, бо всі заражені цим словоплутством. А кому це потрібно і хто це витримає мовчки? 

-А те всеправ’я, сестри, - встряла в мову незнайома Карпові та побратимам ще молода, в чорному беретику на підрізаних вороних косах жінка, - де воно, для кого воно? Не встигнеш рота розкрити, поцікавитись, а мусиш уже вмовкати... Взагалі, все стало ще гірше, як було при жандармах, і в монастирях обох не комуна, а “кому на, а кому – ні”, - зітхнула і вона і оглянулася на Карпа і побратимів, що йшли слідом.      

-Скільки я їх виносила із вогню, дурних, а скільки виходила чи поховала, як і ти ото, Варваро, а тепер бачу: дарма вмерли люди, дарма і я мучилася та інші…

-То із самовизначенням отим у нас уже покінчено гепсом, Варваро? - почув уже із віддалі запитання Килини Карпо, дослухаючись. - В таке і повірити тяжко!

-Яке самовизначення? Влада, як дишло, куди повернуть, туди й вийшло! - зітхнула Хорунжа. -А хто поверне? - чулося запитання Лесі Яремівни.           

-Хто ж? Сергій Адамович Бергавінов у нас і бог, і цар, і урядник та суддя, а тепер ще, по оцьому візиті та доповіді професора, буде і дознавачем!

-Що ж ви собі думаєте, куди ж воно дійде отак? - докоряла ота в береті.

-Думали, гадали, Галочко, а воно: тютю! Зникло! Митьком звали! Нема!

-Чия ж влада? Твоя ж! Голова ж все-таки, нехто-небудь!

-Коли б же то моя, - оглянулася Варвара на чоловіків, освітивши приязно Карпа поглядом.

“Видно, таки не так воно щось, коли і ця, як голова, невдоволена,” - думав Карпо, ідучи в ряду із мовчазними Левком та Явдокимом. – “Ага, не так щось”, - зробив упевнений висновок.

-Свого, кхе-кхе-кхе, не бачать, чуєш, і під носом, а чуже їм, захланцям, муляє і під лісом,-сказав ні з того, ні з сього Левко, видно почав­ши думати вголос.

-Повністю згоден із вами,добродію Левку, - встряв у розмову колишній учитель гімназії Кузьма Сидорович Таран, що ішов попереду побратимів із дружиною, також учителькою, Марією Прокопівною. - Ходили при цараті по драглах та плавах, шануючи своїх катів, а тепер загрузнемо в чужість, у багно, якщо не скористаємося українізацією вчасно та вправно і не скажемо свого владного слова. Буржуазним нарекли мене лиш за те, що запитав, куди поділася ота запомога АРА нам, розореним, у п’ятсот тисяч долярів? Де вона в нас, зруйнованих і ограблених? Хто її бачив? Коли і як? А п’ятсот тисяч же!..

-То до чого воно дійде, коли оте все правда, що говорив професор, кхе-кхе? - запитався у вчителя Левко, трохи пришвидчивши ходу.

-Я, голубе, не політик, - спохмурнів Таран. - А буде, думаю, отой паразитизм, що казав Більський, як новий клас космополітів-перескочців із Росії прибуде до нас на блага, бо своїх благ вони створювати трудом не бажають на батьківщинах. Це та ж каста патриціїв буде над плебеями-нами. Та й не нами, бо Комінтерн плазує по світу!

-То не треба мовчати інам, і радам, - викашлював Левко.

-Мирний ми до глупоти народ, недружний, нерозсудливий, іБільський в тому прав!

-Якось дивно, що всі чоновці якраз нині пішли на Холодноярські села. Не може ж бути те випадковим, - вставив Карпо і свої міркування.

-Мабуть не випадкове, Карпе, - ішов Кузьма Сидорович лелекою, хитаючи в такт ході головою й тулубом. - А Більський, кажуть, має дозвіл на оті доповіді від самого Шумського.

-То чоновці його не заарештують? - турбувався Карпо долею іБалагури.

-Все може статися, але Шумський і зі Сталіном, кажуть, у змичці, то побояться мабуть.

Розмова вчителя в путі із Левком перейшла врешті на почуте від Більського. Обидва сперечальники фактично, хоч і по-різному, визнавали, що українізація - єдина дія, якою треба невідкладно керуватися кожному, слідкуючи за біжучим моментом. Карпо не відчував такого ж болю від почутого з доповіді-лекції гостя, не розумів він і багато слів, які вживали  Кузьма Сидорович і Левко, нахапавшись їх із газет, читати яких він не мав ні часу, ні змоги. Крокуючи в цьому гурті, він бачив, що подібна суперечка велася і між жінками, які вже табуном повернули у двір до Лесі.

-Може зайдемо і ми ось до Карпа? - звернувся Левко до вчителя. 

-Я не проти, коли господар не заперечить, - відповів той. - Ото лише, що ти, Мариню, нудьгуєш із нами неприкаяними? - запитливо подивився Кузьма Сидорович на дружину.

-На мене не зважайте. Я із задоволенням навідаю Ганну та дітей і огляну двір господаря. Кажуть, він у нього, - приязно кепкувала вона, - виметений і помитий.

-Неправду вам кажуть, Маріє Прокопівно, а щоб ви всі переконалися, може підемо навпростець берегом, - почав завертати Карпо із дороги на вологу стежку.

-Добрі шматки ви добавили собі грядок, добродії, - похвалила Карпа і Пилипа учителька, попутно оглянувши оті насипи в заплаві.

-І революційністю, і трудом, і піснями ми стали на ноги, як рідко хто, а вже про поезію, літературу, аматорство та мистецтво, то й го­ворити марно, - вів Таран своє зневіреному в народних успіхах Левкові. - А про сусідів, то і професор, і ти, Пилипе, праві, як і