Камі Гарсія - Чарівні створіння

диму, а поодинокі спалахи вогню дожирали те, що залишилося від будинку.

Айві здалася. Підсмикнувши подерті спідниці, вона повела Женев'єву крізь рештки материного лимонного саду. Женев'єва ніколи не ходила далі саду. Там розстилалися лише бавовняні поля, принаймні так їй завжди казали. Та й чого ходити у поле — хіба що коли граєшся в хованки з сестрою.

Але Айві йшла цілеспрямовано. Вона точно знала, куди їй треба. Удалині Женев'єва досі чула постріли і несамовитий лемент сусідів, у яких просто на очах горіли їхні домівки.

Айві зупинилася біля заростей дикої ожини, розмарину й жасмину, що обплели старий мур. У заростях ховався маленький прохід. Айві спритно пірнула в арку. Женев’єва пішла за нею. Отвір, очевидячки, вів на той бік муру, бо жінки опинилися в закритому просторі. Це було ідеальне коло, приховане старим виноградом.

— Що це за місце?

— Ваша матінка не хотіла, щоб ви дізналися про нього, в іншому разі ви б самі знали.

Здалеку Женев’єва побачила, що з високої трави виступають невеликі камені. Звісно, це сімейний цвинтар. Вона згадала, що була тут одного разу уночі, ще в дитинстві. Тоді ховали її прабабусю, і мама стояла у високій траві, у місячному світлі, і шепотіла слова мовою, яку не розуміли ані Женев’єва, ані її сестра…

— Що ми тут робимо?

— Ви сказали, вам потрібна книга, так?

— Вона тут?

Айві зупинилася й здивовано подивилася на Женев’єву:

— А де ж іще їй бути?

Далі, у заростях лози, виднілася споруда. Це був склеп. Айві зупинилася біля дверей.

— Ви певні, що…

— Часу обмаль! — Женев’єва простягнула руку в пошуках ручки, але її не було. — Як його відчинити?

Айві звелася навшпиньки, щоб дістати до верху дверей. У тьмяному світлі палаючого вдалині вогню Женев’єва побачила маленький гладкий камінь із вирізаним на ньому півмісяцем. Айві поклала на нього руку й натиснула — двері почали відчинятися, скрегочучи каменем об камінь. Потім вона потягнулася по щось усередині склепу. Це була свічка.

Її полум’я освітило маленьку кімнату всього кілька метрів завширшки. Але всюди, на кожній стіні, були старі дерев’яні полиці, заставлені крихітними джбаниками й пляшечками з квітковим цвітом, порошками й мутною рідиною. У центрі кімнати стояв кам’яний стіл, на якому лежав старий дерев’яний футляр. На вигляд він був більш ніж скромний і мав єдине оздоблення — крихітний півмісяць, вирізьблений на покришці. Такий самий півмісяць, як і над дверима склепу.

— Я його не торкатимуся, — сказала Айві зовсім тихо, ніби футляр міг почути її голос.

— Айві, це просто книга.

— У вашій родині немає просто книжок.

Женев’єва обережно відкинула покришку. Книга була в потрісканій чорній шкіряній палітурці, без назви, лише з добре знайомим витісненим півмісяцем. Женев’єва обережно дістала книгу з футляру. Вона знала, що Айві марновірна, але в той сам час, хоча й кепкувала з жінки, не ставила під сумнів її мудрість. Айві вміла ворожити на картах і чайному листі, і мати Женев’єви зверталася до неї за будь-якої потреби: дізнавалася, коли краще посадити овочі, щоб уникнути приморозків, і які трави обрати від застуди.

Книга була теплою, нібито вміла дихати й жила своїм життям.

— Чому в неї немає назви? — запитала Женев’єва.

— Якщо в книги немає заголовка, це не означає, що немає назви. Вона зветься «Книга місяців».

Женев’єва більше не могла втрачати ні хвилини. Вона пішла крізь темряву на світло пожежі, туди, де колись буяв життям Ґрінбраєр, де зараз був Ітан.

Вона перегортала сторінки з сотнями заклинань. Але як їй знайти потрібне? І раптом вона його побачила. Заклинання було написане латиною — мовою, яку Женев’єва добре знала змалечку. Свого часу мама знайшла для них з Євангеліною вчителя з Півночі, адже латина вважалася у їхній родині чи не найважливішою з мов.

Заклинання єдності. Єдності смерті й життя.

Женев'єва поклала книгу поруч з Ітаном і провела пальцем по першому віршу закляття.

Айві міцно стисла її зап'ястя.

— Сьогодні не та ніч. Півмісяць для білої магії, повня — для чорної. Безмісячна ніч — узагалі окрема справа.

— У мене немає вибору, — висмикнула руку Женев'єва. — Іншої ночі в нас не буде.

— Міс Женев'єво, ви повинні зрозуміти. Це заклинання більш ніж чари. Це угода. Не можна скористатися «Книгою місяців» і нічого їй за це не віддати.

— Мені байдуже, якою буде ціна. Ми говоримо про Ітанове життя. Усіх інших і так уже немає з нами.

— Він утратив життя. Його забрав постріл. Те, що ви намагаєтеся зробити, проти природи, а це неправильно.

Женев'єва знала, що Айві має рацію. Мама часто розповідала їй та Євангеліні про повагу до законів природи. Зараз вона перетинала межу, яку жоден з чародіїв у її родині ніколи б наважився переступити.

Але їх усіх більше немає. Вона залишилася сама.

І повинна була спробувати.

— Ні! — Ліна відпустила наші руки, розриваючи коло. — Вона стала темною, хіба ви не зрозуміли? Вона використала чорну магію!

Я схопив її за руки. Вона спробувала вирватися. Зазвичай від дотику Ліни йшло сонячне тепло, але цього разу вона викликала торнадо.

— Ліно, вона не ти. Він не я. І все це трапилося понад сотню років тому.

Однак Ліну було неможливо вгамувати.

— Вона — це саме я, ось чому медальйон показує мені ці видіння. Він попереджає, що я мушу триматися від тебе подалі, щоб не заподіяти шкоди, коли стану темна.

Маріан розплющила величезні здивовані очі; її коротке охайне волосся перетворилося на скуйовджену копицю. Вона здавалася виснаженою і в той сам час сповненою сил. Я знав цей погляд. Такий точно погляд часто бував у мами.

— Ліно, тебе ще не обрано. Ти не добра й не зла. Просто так почувається будь-який чародій п’ятнадцяти з половиною років із твого роду. За своє життя я знала багатьох чародіїв, і серед них чимало як світлих, так і темних Дюкейнів.

Ліна ошелешено дивилася на Маріан, доки та намагалася перевести дух.

— Ти не станеш темною, ти просто драматизуєш усе, як Мейкон. Не надумуй наперед.

Звідки Маріан знала про Лінин день народження? Звідки вона дізналася про чародіїв?

— У вас медальйон Женев’єви. Чому ви мовчали?

— Ми не знаємо, що робити, бо всі напоумляють нас на щось своє.

— Дайте мені камею.

Я заліз у кишеню. Ліна торкнулася моєї руки — і я засумнівався. Маріан була найближчою маминою подругою, майже членом сім’ї. Я знав, що не повинен піддавати сумніву її наміри, але згадав, що коли йшов за Аммою на болото, то й уявити не міг, що станеться далі.