Камі Гарсія - Чарівні створіння

нам по чашці чаю на блюдці. Це була ще одна заморочка Гатліна: блюдцями користувалися завжди.

— Ліно, тобі має бути знайома ця картина. Вона належить твоєму дядькові Мейкону. Взагалі-то він сам надіслав її мені.

— Але хто ця жінка?

— Женев’єва Дюкейн, але я гадала, ти й сама це знаєш.

— Насправді ні.

— Хіба дядько нічого не розповідав тобі про твій рід?

— Ми з ним не дуже-то говоримо про померлих родичів. Ніхто не хоче ворушити тему моїх батьків.

Маріан підійшла до однієї з шухляд і заходилася щось там шукати.

— Женев’єва Дюкейн була твоєю пра-пра-прапрабабусею. І непересічною особистістю, між іншим. Ми з Лайлою вивчали родовід Дюкейнів, твій дядько Мейкон допомагав нам із проектом до самої…— вона опустила очі. — До минулого року.

Мама була знайома з Мейконом Рейвенвудом? Я гадав, він дізнався про неї лише з її робіт.

— Тобі варто знати своїх пращурів, — Маріан перегорнула кілька зжовтілих сторінок пергаменту, і перед нами постало родинне дерево Ліни поруч з родоводом Мейкона.

— Дивно, — вказав я на Лінине древо пальцем. — У всіх жінок у вашій родині прізвище Дюкейн, навіть у заміжніх.

— Такий уже у нас звичай. Жінки зберігають дівоче прізвище навіть після того, як виходять заміж. Так було завжди.

Маріан перегорнула сторінку і подивилася на Ліну:

— Так зазвичай роблять у родинах, де вважають, що жінки наділені особливою силою.

Я хотів змінити тему. Я не збирався заглиблюватися в історію могутніх жінок у родині Ліни в присутності Маріан, тим більше що Ліна точно була однією з них.

— Чому ви з мамою вивчали дерево Дюкейнів? Що ви досліджували?

Маріан розмішала чай.

— Цукру?

Я кинув цукор у чашку, а Маріан відвела погляд.

— Насправді нас більше за все цікавив цей медальйон, — вказала вона на іншу фотографію Женев’єви, де та була з медальйоном.

— І цікавила одна історія. Взагалі досить звичайна, любовна, — вона сумно усміхнулася. — Твоя мама була романтиком, Ітане.

Я зустрівся поглядом з Ліною. Ми обоє знали, що Маріан збирається нам розповісти.

— Вам обом буде цікаво, бо ця розповідь стосується і Бейтів, і Дюкейнів: солдата Конфедерації й чарівної господині Ґрінбраєра.

Видіння. Полум’я. Остання мамина книжка виявилася про те, що ми бачили на власні очі: про Женев’єву й Ітана — про пра-пра-прапрабабцю Ліни й мого двоюрідного пра-пра-прапрадідуся.

Мама працювала над цією книжкою перед смертю! Я не міг себе опанувати. От вам і Гатлін, у якому все вже колись відбулося.

Ліна зблідла. Вона притулилася до мене й торкнулася моєї руки, яка лежала на вкритому пилом столі. Я моментально відчув знайомий удар струму.

— Ось, усе почалося з цього листа.

Маріан поклала два пожовтілі аркуші на сусідній дубовий стіл. Якщо чесно, я був радий, що вона не чіпала маминого робочого місця. Для мене воно було набагато кращою пам’яттю про маму, ніж усі ті гвоздики, які на похороні оберемками складали в її могилу. Тоді поприходили навіть жіночки з ДАР і, як божевільні, нанесли купу гвоздик. Хоча я точно знаю, що мамі б це було не до душі. Усі ці одвічні збори міста — баптистів, методистів, навіть п’ятидесятників — на будь-які похорони, народження чи весілля.

— Прочитайте, але не торкайтеся. Це один з найбільших раритетів міста.

Ліна нахилилася над аркушем, тримаючи волосся подалі від стародавнього пергаменту.

— Вони шалено закохані, але занадто відмінні, — проглянула вона лист. — «Різні види» — ось як він їх називає. Її родина намагається розлучити їх, а він збирається йти на війну, хоча насправді у неї не вірить. Однак він сподівається, якщо боротиметься за Південь, то заслужить прихильність її сім’ї.

Маріан заплющила очі й процитувала:

«Чи я людина, чи тварина — у Ґрінбраєрі це байдуже. Та хоча я простий смертний, моє серце крається на саму думку про те, що доведеться провести решту життя без тебе, Женев’єво».

Усе це звучало дуже поетично, і мені здалося, що такі вірші могла б складати Ліна.

Маріан розплющила очі:

— Він був наче Атлантом, що тримав на своїх плечах увесь світ.

— Це так сумно, — мовила Ліна, дивлячись на мене.

— Вони кохали одне одного, йшла війна. Не хочу вас засмучувати, але здається, ця історія не мала щасливого кінця, — сказала Маріан, допиваючи чай.

— А до чого тут медальйон? — з острахом запитав я, вказуючи на світлину.

— Ймовірно, Ітан подарував його Женев’єві на знак таємних заручин, однак ми ніколи не знатимемо цього напевне. Після смерті Ітана ніхто не бачив камею. Батько Женев’єви видав її за когось заміж, але, за легендою, вона зберігала медальйон усе життя і забрала з собою в могилу. Казали, це дуже потужний талісман — символ розірваного союзу двох розбитих сердець.

Я здригнувся. Потужний талісман не був похований з Женев’євою — він лежав у мене в кишені. Темний талісман, якщо вірити Мейкону й Аммі. Я відчував, як він підстрибує, ніби смажиться на розпеченому вугіллі.

«Ітане, не треба».

«Треба. Вона може нам допомогти. Моя мама допомогла б».

Я сунув руку в кишеню, розгорнув носовичок, аби торкнутися потертої камеї, і взяв Маріан за руку, сподіваючись, що цього разу медальйон спрацює. Її чашка впала на підлогу й розлетілася на друзки. Кімната поринула у вир.

— Ітане! — скрикнула Маріан.

Ліна вхопила її за руку. В архіві стало темно, як уночі.

— Не хвилюйтеся. Ми будемо з вами увесь час, — голос Ліни звучав немов звіддаля, і там-таки, оддалік, я почув рушничні постріли.

За лічені секунди в бібліотеці почався дощ…

Їх заливало дощем. Здійнявся вітер, задуваючи вогонь, та було вже запізно.

Женев'єва дивилася на згарище, яке залишилося від їхнього великого будинку. Сьогодні вона втратила все. Маму. Євангеліну. Вона не могла втратити й Ітана.

Айві прибігла до неї по розкислій землі, несучи в спідниці все, про що вона просила.

— Я запізнилася, пресвятий Боже, я запізнилася, — заплакала Айві. Вона схвильовано озирнулася. — Міс Женев'єво, ходімте, ми вже нічого не зможемо зробити.

Але Айві помилялася. Ще один крок.

— Ще не пізно. Не пізно, — без кінця повторювала Женев'єва.

— Дитинко, отямся.

Женев'єва з розпачем глянула на Айві:

— Мені потрібна книга.

Айві відступила, хитаючи головою.

— Ні, не можна зв'язуватися з цією книгою. Ви не тямите, що коїте.

— Айві, — схопила Женев'єва жінку за плечі, — це єдиний вихід. Принеси її.

— Ви не знаєте, про що просите. Ви не відаєте нічого про цю книгу…

— Принеси її мені, або я сама її знайду.

Позаду них підіймалися чорні клуби