Камі Гарсія - Чарівні створіння

class="p1">— А як нам знати, що ми можемо вам довіряти? — запитав я, страшенно соромлячись своїх слів.

— Найкращий спосіб з’ясувати, чи можете ви комусь довіряти, це довіритися йому.

— Елтон Джон?

— Майже. Ернест Гемінгвей. Певною мірою — рок-зірка свого часу.

Я усміхнувся, але Ліна не піддалася.

— Як нам вам довіряти, якщо всі навколо щось від нас приховують?

— Перш за все, — серйозно заговорила Маріан, — я не Амма і не дядько Мейкон. Я не твоя бабуся й не тітка Дельфіна.

Я смертна, я ні на чиєму боці. Між чорною й білою магією, світлими й темними чародіями, повинне бути щось для рівноваги. І це — я.

Ліна відхилилася від неї. У нас обох її слова не вкладалися в голові: звідки Маріан знає так багато про Лінин рід?

— Хто ви?

У Ліниній родині це було не просто запитання.

— Я — головна бібліотекарка Гатліна. Стала нею, щойно переїхала сюди, й залишуся нею надалі. Я не чародій, а упорядник і хронікер. Я просто зберігаю книжки, — Маріан пригладила волосся. — Я — хранителька, одна з небагатьох смертних, яким довірено історії й таємниці світу, доступу в який нам немає. Хтось завжди повинен виконувати цю місію, і в цьому випадку цей хтось — я.

— Тітко Маріан, про що ви говорите? — заплутався я.

— Скажемо так, є бібліотеки і бібліотеки. Я служу всім добрим жителям Гатліна, чародії вони чи смертні. Одне одному не заважає, бо чародії приходять здебільшого вночі.

— Тобто…

— Я про Чарівну бібліотеку Гатліна. Я бібліотекарка чародіїв. Головна бібліотекарка чародіїв.

Я витріщився на Маріан, ніби бачив її вперше. Вона дивилася на мене тими самими карими очима, усміхаючись із розумінням. Вона не змінилася, але воднораз щось у ній було нове. Свого часу, міркуючи над тим, чому Маріан не поїхала до іншого міста, я гадав, що вона вчинила так через маму. Але тепер я дізнався, в чому насправді річ.

Я почувався розгубленим, а от Ліна — навпаки.

— Виходить, ви можете нам допомогти? Ми маємо з’ясувати, що трапилося з Ітаном і Женев’євою і як це стосується Ітана й мене. Та ще й дізнатися це ми повинні до мого дня народження, — Ліна дивилася на Маріан з надією. — У Чарівній бібліотеці точно зберігається потрібна інформація. Можливо, й «Книга місяців» там? Як ви гадаєте, вона нам щось розповість?

Маріан відвела погляд.

— Можливо — так, а можливо — ні. Боюся, я не зможу вам допомогти. Мені дуже шкода.

— Про що це ви?

Це безглуздо! Я ніколи не бачив, щоб Маріан відмовлялася допомогти кому-небудь, особливо мені.

— Я не можу втручатися в ці справи, навіть якщо дуже того захочу. Це одне з положень моєї посадової інструкції. Я не пишу ні книжок, ні правил — я лише їх зберігаю. І не маю права втручатися.

— Ця робота важливіша для вас за можливість нам допомогти? — я підійшов до неї, щоб, відповідаючи, вона подивилась мені у вічі. — Важливіша за мене?

— Усе не так просто, Ітане. Є баланс між світом смертних і світом чародіїв, між світлом і тьмою. Хранитель — частина цього балансу, частина Порядку речей. Якщо я порушу закони, що мають наді мною силу, рівновага похитнеться… — вона подивилася на мене, і її голос зірвався. — Я не маю права втручатися, навіть під страхом смерті. Навіть якщо це завдає болю дорогим для мене людям.

Я не зовсім розумів, про що вона, але знав, що Маріан любила мене так само, як маму. Якщо вона не могла допомогти нам, значить, на те була причина.

— Гаразд. Ви не можете нам допомогти. Тоді відведіть мене в Чарівну бібліотеку, і я з’ясую все сам.

— Ти не чародій, Ітане, і це вирішувати не тобі.

Ліна встала поруч зі мною і взяла мене за руку:

— Тоді вирішу я. Ми йдемо.

Маріан кивнула.

— Добре, я відведу вас наступного разу, коли бібліотека буде відчинена. Чарівна бібліотека працює не за тим розкладом, що звичайна. Бо вона незвичайна по суті.

Ще б пак!

31. Х

День усіх святих

Бібліотека Гатліна зачинялася тільки на офіційні свята, такі як День подяки, Різдво, Новий рік і Великдень. Як результат, саме в ці дні відчинялася Чарівна бібліотека, і цей графік від Маріан не залежав.

— Такі вже місцеві закони, і не мені їх встановлювати, — казала вона.

І які місцеві закони вона мала на увазі? Ті, за якими я прожив усе своє життя, чи ті, про які я щойно дізнався?

А от Ліні, здавалося, стало легше. Вона вперше повірила, що можна знайти спосіб уникнути неминучого. Маріан не могла дати нам відповідей, але підтримувала нас, коли ми так гостро відчували відсутність двох найближчих для нас людей. Вони не від’їжджали і не залишали нас, але нібито опинилися неймовірно далеко. Я не зізнавався Ліні, що почувався розгубленим без Амми, але гадав, що без Мейкона вона почувається так само.

Маріан усе ж таки де з чим нам допомогла. Вона дала нам листи Ітана й Женев’єви — старі й крихкі, майже прозорі від часу, а також зібрала усі речові докази, які вони з мамою вишуковували роками. У нас опинилася купа паперів, що лежали у присипаній пилом коричневій картонній коробці, оздобленій під дерево. Хоча Ліна й насолоджувалася уривками на кшталт «…дні без тебе спікаються в один, допоки час не стає ще однією перешкодою нашому шляху…», поки що все це нагадувало просто сумну історію кохання з трагічним кінцем. Але це було все, що ми мали.

Тепер нам потрібно було визначитися, що ми шукаємо далі. Голку в копиці сіна, або, як у нашому випадку, в картонній коробці. Тому ми взялися за те, що нам залишалось робити. За пошуки.

* * *

За два тижні ми з Ліною провели над цими паперами більше часу, ніж могли собі уявити. Що більше ми їх перечитували, то більше нам здавалося, що ми читаємо про себе. Увечері ми сиділи допізна, намагаючись розв’язати загадку Ітана й Женев’єви, смертного й чародійки, які відчайдушно шукали шляхи возз’єднання, незважаючи на усі нездоланні перешкоди. У школі на нас чекали наші власні перепони — чергові вісім уроків, які потрібно було пережити, і що далі, то все ставало складніш. Щодня на нас із Ліною чатувала нова небезпека розлуки, а надто на День усіх святих.

Зазвичай тридцять першого жовтня у школі Джексона відбувається багато подій. Скажімо так, пережити цей день непросто, а особливо для хлопців, адже вони не надто чекають на маскарад і разом з