Володимир Леонідович Кашин - ...I жодної версiї!

значення. Що ж робив Вячеслав Адамович на початку дванадцятої, як стверджує офiцер, пiд дверима Журавля?

Виходив вiн з квартири сусiди чи повертався в неї? Якщо виходив, то чому був у спiднiй бiлизнi i халатi? У такому виглядi у гостi не ходять i в гостях не сидять. I Барвiнок свiдчить, що того вечора Павленко був, як звичайно, у своєму незмiнному зношеному кримпленовому костюмi коричнювато-бурого кольору. Хто зна, можливо, вiн щось забув у Журавля i, згадавши, хотiв забрати, але п'яний господар уже спав i по впустив його.

Багато що дозволяє припустити останнiй факт, установлений розшуком, — дзвiнок Павленка того вечора до аварiйної "Київгазу". Але це ще не прямий доказ умисного убивства. Навпаки. Зрештою, Павленко може заявити, що це у нього, в його квартирi, просочувався газ i тому вiн вирiшив зателефонувати до аварiйки…

"До речi, тут i наша недоробка, — подумалося полковниковi, — треба було перевiрити технiчний стан газової плити i на кухнi Павленка, щоб позбавити його можливостi зробити таку заяву. Але так чи iнакше — факт красномовний i може стати вихiдною точкою слiдства…"

Проте нiхто не знає, що вiдбувалося у Журавля пiсля того, як пiшла Нiна Барвiнок… I вкрай важливо з'ясувати, коли ж таки пiшов Павленко i в якому станi був у цей час Журавель.

Чи мiг Вячеслав Адамович перебувати у свого сусiди до того часу, коли його побачив пiд дверима капiтан, якщо Нiна пiшла о восьмiй або на початку дев'ятої?

Зi слiв друкарки, вона поставила повний чайник на плиту, принесла чашки на стiл, але сама не стала чекати, поки вода закипить, i пiшла додому. Журавель i Павленко, згiдно її свiдчення, пили коньяк, яким пригощав Антон Iванович. Журавель пив багато i сп'янiв, Павленко пив мало, був похмурий i мовчазний, гортав рукопис свого колеги на нове вiдкриття, який той збирався надрукувати у журналi i подати до вченої ради iнституту.

Скiльки часу мiг кипiти чайник, скiльки часу спiвбесiдники могли чекати кави? Коваль провiв невеличкий експеримент. Чайник на невеликому вогнi закипав спокiйно за одинадцять хвилин, википав повнiстю за тридцять — тридцять п'ять. А на великому вогнi закипав бурхливо — i вода, вихлюпуючись, заливала пальник.

Залишив Павленко квартиру до того, як клекочуча вода залила пальник i до примiщення пiшов газ чи пiзнiше, уже вiдчувши запах газу?

Барвiнок, напевне, пiшла ранiше.

Звалився п'яний Журавель на диван i заснув iще при Павленковi чи залишившись наодинцi?

Але як все це установити?

Еге ж, усе дуже хистко. Думки Коваля були плутанi, непослiдовнi, хаотичнi, а завтрашня бесiда з Павленком уявлялася йому як найважчий допит за багато рокiв служби. Вiн завжди виходив з того, що людина за своєю природою добра i зла воля прокидається в нiй пiд впливом складних, часто суперечливих, буває, непередбачених обставин, а якими одна людина справляється, а iнша безвiльно пiдкоряється їм, не заважаючи пiдiйматися у своїй душi iз самiсiнького денця низьким iнстинктам: зажерливостi, заздростi, ненавистi.

Чи заздрив Антон Журавель Павленку?

Навряд. На що вiн мiг тому заздрити?

На несподiванi осяяння, iдеї, якими, здавалося, була наповнена голова Вячеслава Адамовича, але якi, так i не набравши практичного вигляду, так само несподiвано i швидко згасали?

Ця обдарованiсть не приносила Павленковi практично нiчого, бо Вячеслав Адамович не вмiв її реалiзувати. Швидше вона ставала в пригодi саме Журавлю, теж не позбавленому здiбностей, але який умiв пiдхопити iдею, розвинути її i не тiльки подати де треба як цiнну, але й вжитися в неї як у витвiр власного розуму. Так людина, яка любить фантазувати, з часом при частому повтореннi якоїсь вигаданої iсторiї сама починає вiрити в неї як у справжню подiю. I вiрить у це так енергiйно, так щиро, що iстинний, скажiмо, автор може сам з подивом засумнiватися, чи й справдi це була його iдея.

На що iще мiг заздрити Журавель сусiдовi? На грошi. Так у Павленка їх не було, i вiн жив бiльш скромно. Можливо, навпаки, позичав у того — адже у Антона Iвановича завжди була свiжа копiйка.

На сiмейне життя? У Павленка воно не було таким безхмарним, як здавалося. Матерiальнi нестатки, поєднання пiд одним дахом двох несхожих характерiв, таких, як м'який, нерiшучий, слабодухий Вячеслав Адамович i вольова, енергiйна Варвара Олексiївна, яка уболiває за свого чоловiка i пiдштовхує його у спину, бо вже зрозумiла, що без рiшучих заходiв їм доведеться провести кращi роки у сiрих буднях.

А Павленко мiг заздрити Журавлю?

*Безумовно*. У всьому. Починаючи iз зовнiшнього вигляду. Заздрити на вмiння притягувати до себе людей, на його привабливiсть, якiй i Вячеслав Адамович не мiг протистояти, навiть коли злостився на сусiду.

Павленко увесь свiй вiльний час пропадав у Журавля, де можна було розважитися у легкiй, невимушенiй атмосферi, де й сам собi здавався бiльш значною особою, нiж звичайно, i де, нарештi, — i це найголовнiше, — мiг зустрiти Нiну i самокатуватися, спостерiгаючи її упадання бiля щасливця Антона.

Вiн дужо страждав, коли Варвара Олексiївна, яка не ходила до Журавля, пробувала перешкодити i його походенькам. Дружина точними, вивiреними словами руйнувала його настрiй, заявляючи, що вiн, як жебрак, бiгає за самоствердженням до Журавля, який його мiзинця не варт, але який процвiтає i на кращому рахунку в iнститутi, нiж її тюхтiй-чоловiк, iдеями якого частенько годується той самий Журавель. Досить прозiрливо вона зауважувала, що вiн, Славко, швидше блазень при королi Журавлi та його подружках, нiж сам король, i цим болюче уражала оголене самолюбство Вячеслава Адамовича. У таких випадках зчинялася сварка, i Павленко, якому на той час уже й перехотiлося бiгти до сусiди, все ж iшов на зло жiнцi i намагався повернутися того вечора якомога пiзнiше.

Варвара Олексiївна не ревнувала свого чоловiка до жiнок, якi товклися у квартирi неодруженого сусiди. Щодо цього вона була спокiйна тому, що тiльки їй, єдинiй у свiтi жiнцi, Славко мiг довiрливо сповiдатися, виплакати кривду, подiлитися гризотами. А без такої вiдвертостi, вона знала, її чоловiковi не потрiбна нiяка жiнка.

Ще не знаючи усiх вiдносин у сiм'ї Павленка, Коваль здогадувався про них, припускав, що в життi цього подружжя були й такi гiркi i зворушливi хвилини, коли Вячеслав Адамович розкривався дружиш i, шукаючи спiвчуття i пiдтримки у найближчої людини, полегшував душу, повну обиди на Журавля, повну заздростi до цього улюбленця долi. Тодi Варвара Олексiївна пристрасно жалiла чоловiка. Але коли вона пробувала використати цю беззахиснiсть i щирiсть Вячеслава Адамовича, щоб зачепити його гонор, чоловiк ображався, скипав i навiть готовий був зненавидiти її.

То яка ж найголовнiша пристрасть