Любомир Андрійович Дереш - Архе

И Ш А — Чекай, Кварц! — Бу бу захекано підбігає і намагається віддихатись. — Я тебе ше там побачив, слухай, ти шо робиш?

Але ж я тебе вже давно не бачив! Ну, розказуй, як житуха, о, до речі, ходи, може, водяри купимо, шо ти на те скажеш, га?

Он там трохи посидимо, в мене гроші є, о, можемо навіть сирок плавлений взяти! Ми постійно з Бронксом як бухаємо, то беремо сирок плавлений, слухай, а закурити не маєш?…

Він посміхається ширше. Він навіть припустити не міг, що ця остання операція на палець викличе таке глибинне, майже остаточне затишшя. Бо що б не торохтіло це Baboo, воно не в силі подолати різницю кеґлів та шрифтів.

Хвилини за три Бу бу повертається з плящиною якогось аґресивного портвейну (о, ця ностальґія за панком!).

Маестро оперативно відкупорює пляшку зубами і робить смачний ґольґ.

Буба шанобливо дивиться на маестро, але перед ковтком усе одно протирає горлечко рукавом.

Коли портвейн повертається до маестра, Буба тихо скрикує.

— Кварц! У тебе ж пальця немає!

Маестро з недовірою й обуренням вигукує:

— Ти гониш! — він підносить долоню до окулярів, вивчає її й зітхає з видимим полегшенням.

— Не пальця, а ФАЛАНГИ! — а потім таємничо додає: — Ти ше моїх ніг не бачив…

По бруківці лупить дощ.

МАЕСТРО: Але мене от зараз найбільше непокоїть оцей загадочний міфічеський тандем Вінні Пуха і П’ятачка. Адже самим главним там був, безоговорочно, Вінні, поскільки це він толкав такі вєщі, про існування которих П’ятачьок і не здогадувався. І при цьому сам П’ятачьок реагіровав на ці просвітлєнія і одкровєнія дуже бурно, впадаючи помінутно в шаманістічєскій екстаз.

БУБА: Ну да, ти, Кварц, правий, но, з другої сторони, воно все зовсім якось так… Не зовсім це саме.

МАЕСТРО: От іменно! Тому мене так насторажує образ осліка Іа Іа. Він тіпа і нє у дєл, і тіпа просікає глибини всіх глибин. У мене даже напрошується якась екзистенційна алюзія зі страждущім Хрістом. Ну але оця теологічеська тема веде дуже далеко. Візьмімо хоча б цей суто євангельський гвозьдь, на которому держиться хвіст і котрий стирчить в Іа Іа зі сраки. Ти відчуваєш, куда це нас може завести, да? І якщо ми будемо розглядати іменно есхатологічєскі настроє нія Алана Мілна в контексті шпенглєрівського заката Європи, то стає зовсім страшно. Поскольку у нас присутствує черговий персонаж, так називаємий Крістофєр Робін, да? І, шо главне, у цього Крістофєра Робіна єсть батько, який — шо інтєрєсно — всю тєлєгу про Вінні Пуха і талкає. Тіпа знову маємо Бога як Дєміурґа і Наратора. Ну і зовсім по апокаліптічєскі звучать рядки, де папа злиться на Крісто фєра Робіна, коли той пізно приходить додому, відкривши Сєвєрний Полюс, — тут тобі і в Шопенґауера ладошки взопріють, да?

БУБА: Може, вип’ємо?

Маестро п’є МАЕСТРО: (продовжує) І в то же врємя ми не коснулися самого главного — а іменно Карлсона, котрий живе на криші.

А конкретніше — новий виток свідомості чєловєчєства на прикладі цього літаючого артефакта. Тому шо Карлсон міг казатися недальоким тільки винятково обмеженим особис тостям. Пригадай, Буба, його картіну — «Красний пєтух».

Но на картіні нарисована лисиця, котра пєтуха пожерла. Тут возможні якнайширші конотації до скандінавскої міфології чи навіть посиланія на труди алхіміків, поскольку Ліса і Пєтух — це как би протилежні стіхії, твьорде і жидкє, чи то пак летюче, начала, а на глибших ступєнях посвящєнія — так і взагалі главнєйший біном свєрхсоврємєнної антро пології, так називаємої мета антропології. Но саме главне, шо наш персонаж перестає мислити лінійно. Він храбро відкидає катєгорії, свойствєнні огранічєнному западному уму — як от: раздєлєніє на суб’єкт і об’єкт, одиничне і множественне, вірне і хибне і так далії. Но от мене найбільше тривожить, так сказать, то, шо осталось невисказаним і как би непроявленим, і шо проніцатєльний читатєль, по мнєнію глубокоуважаємої госпожи Ліндґрен, должен був схопить поміж рядками тєкста. А іменно — інтєґрация органікі в нєорганіку, в смислі пропєллєра в його спину. Адже Карлсон виступає тут як апологєт кібєр панка. Ти от звернув увагу, шо вона, в смислі Ліндґрен, сознатєльно замовчує цей перехід, союз анатомічєскої і тєхногєнної субстанцій, взаїмне проникнення цих фактур одна в одну? Тобі це не кажеться странним?

БУБА: В якому смислі?

МАЕСТРО: У якнайширшому. Це, знаєш, пахне масо нами і їхніми ложами. І звідси веде вже зовсім інша стежина.

Так би мовити, стик культурних пластів западної літєратур ної традиції і чисто слов’янської мультиплікації з власти вими їй алкоголічєскими прічудами у вигляді антропо морфічєскі ізображаємих животних. Да, мова йде про мультіки о Гєнє і Чєбурашкє. Ти вловлюєш цей тонкий пе рехід, да?

БУБА: Безумовно.

МАЕСТРО: Но поскільки сам Гєна і отой другий вже були достатньою мірою згадувані як у масовій, так і самвида вівській періодиці, ми їх касатися не будемо. Ми схопимо їх всіх за яйця. Поскільки я хочу звернути твою увагу на мрачний і дємонічєскій образ старухи Шапокляк.

БУБА: Радикально.

МАЕСТРО: Да! І я про те ж! Ібо… Ібо імєнно она являється как би персоніфікованим уособленням… Ага, персоніфікованим уособленням тьомних сіл чєловєчєской души, так ска’ть, бєссознательного, на кшталт разного роду бєсноватих желаній і прочая, прочая. Но вона, ця старуха Шапокляк, вона, в прінципі, начало хоть і женьскє, но актівне, і потому заслуговує детальнішого аналізу. От візь мімо до уваги цей чисто фройдістскій сімвол на її голові — огромнєйшу бесформєнну шляпу… 6 і 6 Він добирається до лігвища братів Коклюшів десь біля десятої ранку. Стоїть під старими дверима зі стопленим дзвінком, поруч із яким хтось (гаразд, гаразд — він) надряпав: тут і зараз Він дзвонить тричі.

З за дермантину чути човгаючі кроки.

— Хто?

— Я.

— Не гони біса. «Я» бувають різними. Пароль!

— «Антиодуд рятує світ».

Молодший Коклюш, бідака енурезник Олег, обережно прочиняє двері на ланцюжку. Побачивши, хто там, впускає маестро до барлогу. Перед тим, як зачинити, визирає з дверей і перевіряє, чи за маестром не тягнеться якийсь хвіст.

У хлопців, здається, триває ніч. Він заходить з коридора до кімнати, і тут же по горлянці шмагає пряний дух маконхе.

Брати сидять у продимленій темряві і слухають чорний гул[27]. Атмосфера в кімнаті нагадує закриту вечірку на урановій шахті на глибині 600 метрів. На голові у концеп туалістів — спелеологічні ліхтарики, в Сашка синій, в Оле жика — червоний. Із самого ранку треш концептуалісти шмалять дур.

Обидва вже опромінені настільки,