Любомир Андрійович Дереш - Архе

— Доброго ранку, риб’ята! Ви тут, бачу, наркотики курите? — маестро стає в позу і артистично декламує: — Душа нє стоіт ні гроша, когда ісполниться прогноз, і потрєбітєль гашиша пріобрєтьот туберкульоз…

Сашко підіймає зад зі скрипучої тахти, застеленої цератою, і тисне маестрові ґраби. По маестровому обличчю плигає синій зайчик. Сашко простягає маестрові пластикове кільце з ліхтариком. Маестро закладає його на голову і вмикає: ще один червоний промінь.

— Ми графік ломимо, — каже Сашко і киває головою.

— Ми тепер люди без часу, — додає Олег, винуватець того, що тахта застелена целофаном. — Учора в обід закінчили новий проект…

— …називається «ІСО 54467 А»… — …ну, там про іржавий екскаватор. Ми замікшували потужні гітарні рифи і наклали на них крупним планом кадри гусениць, болтів, вмерзлий в землю ківш — таке. А потім камера від’їжджає, і видно цілу махіну тої залізяки.

Потім знову крупним планом камера напливає на бортовий номер, і хрипкий голос ричить: «І! Ес! О! П’ять чотири!

Чотири шість! Сім! А а а а а а а а а а а а!» — …Так от: закінчили ми його біля обіду. А до того часу п’ятдесят шість годин не спали.

— Депривацією сну займалися, — знову підвертає слівце Олег. — Сам знаєш: знімали, цифрували, мікшували, рендерили, в’ючили… До речі, запрошуємо на презентацію.

— Он як? Презентацію?

— Ну ясно! Сьогодні, у нас на даху. Концерт сферичної шумової музики. Це така нова фіха: ми з Сашком продов жуємо тему, буцім underground себе вичерпав, а натомість почався upperground. Тільки допоможеш нам із drum машинкою, гаразд?

Маестро беззаперечний. Куляста музика — це супер.

— Коротше, Олег! — каже Сашко. — Потім йому розка жемо. Дай я закінчу. Значить, так во, Квант. Слухай далі.

Прокинувся я — на дворі перша ночі. Розбудив Олега, сходили з ним на крапку, прикупили фіміаму, закинулися трамадолом, шоби в горлі не дерло, і воскурили собі. Сидимо, дивимося, шо ми там наапґрейдили про той екскаватор, аж тута на тобі — дзвінок у двері. Ми з Олегом на таких причандалах ціпеніємо, як заціп’янілості в музеї, думаємо — піздєц, мєнти прийшли! Але чуємо — пароль видзвонили.

Так це, виявляється, приходять Вано Романош із Курсантом і приносять до нас трьох чуваків, ледве теплих.

— Серед чуваків, між іншим, одна чувіха…

— Не перебивай. Кладе Вано їхні тіла у нас на підлогу і каже, може, вони у вас позависають, це, мовляв, приїхали друзі з Омська, в’юнком трохи передознулися…

— Квант, а шо, Омськ — це хіба Росія? — знову перебиває Олег.

— О, це вже Внутрішня Монголія. Сама назва яка трансцендентна — Омммммммм… ск. — …то ми з Олегом, значить, поселили їх у нашому лабіринті. Шо нам, шкода? Вони ще, правда, звідти не вибралися. Як не знайдуть дорогу у вітальню до обіду, організуємо рятувальну експедицію.

— На пошуки друзів з Омська, — підтвердив Олег. — Прикинь, лазити накуреним по нашій квартирі — як би ти це назвав?..

— Камікадзе експірієнс, — підказує Сашко. — Стопудово.

Можна шоу організовувати.

Маестро делікатно притуляє до вуст бульбулятор і робить неслабу (як на таку ранкову пору) тягу. У цей момент Олег і Сашко замовкають у пошані. У світлі червоно синіх променів дим із ковпачка в’ється, наче сім’яна рідина морської зірки з безодень океану. Маестро повертає бульбік і жестом спонукає продовжувати. У голові тріщить лічиль ник Гейґера. Під нігтями німіє час.

— Слухай, які дальше малімони були! Поселили ми в себе тих омців. Вони, бідаки, такі вже пропацючені були, такі розпенцачені, шо ледве на ногах трималися. То зразу ж спатки лягли.

— Точніше, ми з Ваном перетягли. А Курсант тільки стояв і свою шапку вушанку рукою притримував. — …я тій дівчинці свого коца дав, того, шо з моржом…

— Та не перебивай. Повертаємося на канапу, покурили ше. Аж тут сумніви починають брати: були ті омці направду, чи то загрицало нас наніц. І тут нас як не висадить, як не дойде! Думаємо: ніх х хуя собі накрило нас — вигнали собі, буцімто серед ночі приїхали якісь хіпаблуди з Омська! Але йти у лабіринт ше раз, провіряти — знаєш, як страшно? Там привид ходить. Ну, ми давай, шоби страх прогнати, вирішили діафільми дитячі через діапроектор дивитися. Ми, як малі були, нам тато їх дофіґа накупив. Дивимося перший діафільм, «Лисичка сестричка».

— А ми якраз Хєндрикса, блін, minimal dub remix поста вили… Самі зварганили! — … і врубали «Foxy Lady»! І тут, курва, до нас доходить, що діафільм абсолютно лягає на музику — один до одного!

Уявляєш собі таке? Ніби кліп на замовлення! Ну та добре.

Поміняли ми музику, гадали, на душі проясниться. Поста вили собі шось стареньке, з патефончика. Сидимо, слухаємо, діафільми дивимося, нерви заспокоюємо. А музика чимраз драматичніша, напруга наростає… Аж тут Олежик як не СКРИКНЕ!!! — імпульсивно вигукує Сашко, і маестро підстрибує на тахті від несподіванки. — …Як не СКРИКНУ!!! — емоційно підтверджує Олег, і маестро здригається знову. — Я ж дивлюся, а там!.. Там таке, шо… Сашко, покажи йому, бо не повірить.

Сашко перемотує плівку назад до пам’ятного кадру.

Маестро бачить на ньому товстуна бая, що розвалився на подушках і прислухається до якогось підозріло носатого нувориша. За вікном келії рясніє східними зорями ніч.

— А тепер гоп ля! — Сашко перевертає діапроектор догори дриґом, і в маестро самого від несподіванки та міцної бамбалачі перехоплює подих. Біло червоний смугастий халат бая і зорі за вікном утворюють автентичний американ ський прапор, а тінь носатого аксакала — контури СРСР.

— Заколот? — коротко цікавиться маестро, вмить прогледівши глибини всіх глибин.

— Нє. На наш погляд — нелінійна шифр система. Ми, як це побачили, тепер тільки те й робимо, шо проглядаємо кожен кадр під різними кутами.

— Обмін інформацією… — нагадує братові одну з актуаль них версій Олег. — Ми розробили теорію, за якою кожен кадр — це алеґорична притча про комунальну сансару в Узбецькій РСР.

— Або, за іншою гіпотезою, якийсь наказ… Наприклад, секретному американському резидентові десь в Азербайд жані, город Ґянджа. Приміром, провести диверсію на будові атомної електростанції.

— Та ні, — заспокоює маестро. — Це обикновєнний міжнародний заколот. За який рік діафільм?

— За восємдєсят сьомий.

— Значить, все вірно. Три года оказалось достаточно, — загадково каже він і, примружившись, вдивляється в діафільм. Нарешті, наче пересвідчившись у чомусь, про що давно підозрював, він пляцкає себе по коліні. — Канешна.

Так і думав. Алєгорія «Бурі в пустині». Все рощитано на кілька років наперед.

Декілька секунд брати Коклюші втуплюються в проєк цію, а потім експльодують