Любомир Андрійович Дереш - Архе

За майбутнім поколінням шанувальників природного Театру лежить створення численних монографій, докумен тальних фільмів та мультимедійних відеопроєктів, присвя чених цьому питанню.

Самим львів’янам, якщо вони хочуть опинитися в куль турному аванґарді Европи, час зайнятися вишукуванням та каталогізацією природних п’єс, які реґулярно відбу ваються у Леопіллі. Наскільки мені відомо, офіційно зафіксованих природних Театрів (не беручи до уваги іронічних візій Х.Л.Борхеса) у світі поки що немає. Тому в першу чергу необхідно створити каталог кишенькового формату на зразок туристичного буклета, де кожен бажаю чий може побіжно ознайомитись із театральним репер туаром міста: замальовки шкіци, ориґінально підібрані маршрути, несподівані паралелі.

Резонно припустити, що репертуар саме львівських природних Театрів у перспективі стане непоганим джере лом доходів. Він (Театр) легко перетвориться на місце паломництва андеґраундної богеми та поціновувачів неакадемічних вибриків Мельпомени з сусідньої Польщі, Чехії і т. д.

За умови грамотного позиціонування феномену Театру Львів має всі передумови до зародження потужної суб культури новітніх театралів — носіїв нової моди, візіонерів нових естетичних обріїв. театрали — вони (а це, наважуся спрогнозувати, буде естетично невдоволена сьогоденням молодь, яка вже пробувала себе в пусканні різного ґатунку контркультурних коників) намагатимуться всіляко приховати свою причетність до Театру з кількох міркувань. По перше, беззаперечна реальність вистав та топографічна прив’язаність репертуару. (В добутку це становить надто спокусливу знахідку, аби виносити її у широкі маси; ті, як завжди, докладуть максимум зусиль для применшення величності знахідки.) По друге — цілком вмотивований страх зірвати надмірною розафішо ваністю Театру якусь особливо цінну з естетичної точки зору п’єсу.

Щодо розвитку глядацької субкультури як такої, то вона може мати несподіване, а для декого навіть пророче продовження. Таємничість, яка щораз щільніше сповива тиме сподвижників цього ars nova, почне видаватися знайомою. Можливо, когось раптово осяє, і на гадку спадуть масонські містерії. Фіналом п’єси стане думка не відомого нам театрала: «Десь вже це було…». І такий висновок буде найкращим підтвердженням гомеостазу, динамічної рівноваги Об’єкта № 6.

Немає різниці між «вигаданим» і «дійсним», міркує маестро. Різниця у площині усвідомлення.

Він абсолютно переконаний, що саме зараз, тут і зараз існує товариство, яке вже зібрало каталог природних п’єс.

Людей, які організовують туристичні ґедзи паломництва на ріг вулиць Дорошенка і Сахарова, на Коптську, на Високий замок.

Тут маестро здригається. Якщо існують вистави, без перечно, існують і режисери… чи то пак, лялькарі.

Організувати: об’єднання «Клуб лялькарів», прив’язати їх до «Кабукі Бога» («Опери скрипу»?) як адептів покоління TNT (TУТ AND ТЕПЕР, предтечі антиподи фінального «Покоління Тиші»), щось таке, що могло б правити за Об’єкт № 7. КЛУБ ЛЯЛЬКАРІВ Одинаки, що розпочинають маніпуляції запрошенням до гри. Вони настільки несподівані, що передбачити їхні ходи простіше простого. Приблизно так.

Спершу вони пропонують котромусь із знайомих, який вважає їх близьким другом, умовно поділити світ на дві армії.

Потім, відповідно, пропонують очолити котрусь. Маестро знавав таких, — покороблені силою еґоманіяки, йокнуті в п’ятку. Ті, що знають про існування Об’єкта № 6, а відтак вважають себе ґеніями. Вони завідують Театром. Однак їм зовсім не подобається пригадувати, що, завідуючи Об’єктом № 6, вони тільки поповнюють список п’єс.

Лялькарі повернуті на соціумі. Вони нізащо не відпустять цю систему, вони підтримують її й опікуються тривогами, необхідними для збереження соціуму цілісним.

Лялькарі повернуті на співчутті. Вони наркомани в найсоціальнішому значенні цього слова — вони ВИМА ГАЮТЬ жалю. Вони приставучі. «Як? Хіба ти мене не пожалієш?!!» — і їхню посмішку, невинну та беззахисну, готова розшматувати шаблезэба істерика дитини.

Вони не визнають за людиною ні права на свободу, ні права на життя. Віднедавна вони не визнають і права на силу. Вони обнагліли до того, що не визнають навіть права на вибір можливості власного, не залежного від них вибору.

А ми — ми, як завжди, проти. Ми шизіємо від свободи.

Точно. Це гарно сказано.

Між іншим, ідея. Ввести на ринок ультрановомодну фішку — краплі для очей. Естетизувати образ піпетки, приплести до нього асоціації кришталево чистої води і дарунків мертвого моря. Панки закрапували би в очі нафтизин, кислотники — атропін, яппі — збагачений сріблом дистилят тощо. А покоління молодих і перспективних капало би в очі воду з легкою нотою ментолу — здорове ретро до м’ятного буму ери жувальної ґумки. У будь якому випадку, краплі до очей — це цікаво. Використати у «Неопублі». Може, підказати котромусь із Коклюшів (…) Або ні. Таке. Пам’ятаєш, що ти писав про трагедію, яка змусить завмерти світ? Це повинна бути не трагедія, а щось таке малопомітне. Схоже на скриньку, котра вибухне несподіваними інтерпретаціями. Напр, ввести на ринок якийсь товар. Подати його в цілком невинному світлі. А потім, коли практично кожен зіткнеться з цією фіхою, подати абсолютно нове призначення цього товару. Щось таке абсолютно екзистенційне. Щось таке, що допомогло б наблизити Тишу.

Гм.

Наприклад, мобільний телефон. Дочекатися, поки в соціумі звикнуться з думкою, що кожен може поговорити з будь ким, просто натиснувши кілька ґудзиків. А потім підкинути думку, що, так само натиснувши ґудзика, можна не говорити більше з ніким…

Наприклад, взяти і відключити систему подачі сиґналів.

Реклама: у безодні космосу пролітає вкритий інеєм мобільник.

SILENCE FOREVER. NOKIA

Він переводить подих. Якщо така хєрня й далі лізтиме перед очі, доведеться днями підрізати собі ще дещо. Він пробує звільнитися від логосу, і фокус розкривається Крапле дощ. На його шкірянці залишаються маленькі вічка води, у яких відбивається небо. Дощ пускається дужче. Запах…

Дощ холодний, як і заведено па початку весни, але це дощ, який вже не випаде снігом. Маестро тішиться з того; тішиться з того, що тішиться, а не стікає слиною довкола ще не відрубаних пальців. Запах.

У голові стоять легкий свист вітру і суцільна тиша.

Дихається легко легко.

ЗАПАХ БЕЗКОНЕЧНОСТІ

Його не сплутати ні з чим. Холодний, озонний, всепогли наючий і електричний. Накриває мікронним терпким капшуком — спочатку ЗАПАХ входить у ніздрі, просо чується крізь хрящові перетинки в мозок і шию. Потім ти відчуваєш цей запах усім хребтом. Так поглинає ЗАПАХ

БЕЗКОНЕЧНОСТІ.

Він хоче схо ватися в якомусь світлому під’їзді, як чує вигук:

— Агов!

Це Льова, п’явка упирець. Він думає, що в котромусь із безконечних варіантів Львова, десь ген за сонячною короною Останньої території, таку п’явку маестро назвав би… Бобо? О ні.

Бу ба?

Baboo. Буба бу.

Маестро оцінює, що такого цікавого можна зробити з цим ходячим спазмом обра з, а ле в го л о в і Т