Антон Дмитрович Мухарський - Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

нє «не ми», а саме «нєми», мовчазні, — намагаюся я пояснити свої лінгвістичні екзерсиси. — Ярозумію! Ходімо…

– І мовчання, я тобі скажу, ні хуя не золото!

— Не матюкайся. Матюки перетворюють тебе на москаля, — цілком слушно зауважив Микола.

— А мовчання робить з мене раба! — відказав, як відрізав. — Оцей вірус страху, який паралізує волю, з ним треба боротися, його треба чавити з себе! Коли ти сам боїшся і контролюєш емоції, почуття, слова, ба й більше, сам собі придумуєш покарання, яке тобі можуть призначити за твої думки, слова, почуття. Сам себе контролюєш і сам собі є цензором, поліцаєм, суддею та катом. Я цю хрінь називаю синдромом КДБ. Хоч я з КДБ справ не мав, але добре пам'ятаю, як побивалася мама, коли я у вісімдесят дев'ятому виголив собі на голові чуба, почепив на вишиванку червоно-чорний значок з портретом Бандери та ходив мітингувати під Кабмін «знімати Масола», а потім голодувати на Майдан, коли була «революція на граніті». Пам'ятаєш?

— Ще б пак! Пішли…

— Зараз ідемо… Мама тоді казала, що мене вб'ють чи в кращому випадку заарештують! І, повір, я бачив справжній страх у її очах. Бона й тепер каже, що вся ця незалежна Україна — лише черговий проект КДБ, який ставить на меті всіх українців вивести на чисту воду, зафіксувати і в один прекрасний день розстріляти чи вивезти кудись на Сибір.

— Всіх не треба, достатньо тільки найактивніших, а інші самі поховаються! Пішли…

— Отож! Але всіх суки не перестріляють! Багато вже нас і нас так просто не подолати! — погрожую я усім бандитам та перевертням артистичним своїм кулаком.

— Бухати треба менше! І справою займатися, а не пиздіти тільки… — різко зауважує Микола й підводиться з лави. — Ходімо, вічний революціонер, дух, що жопу рве до бою!

— Кепкуєш!? — я сумно посміхаюся.

— Це все алкоголь, друже. Ти просто буханув і розійшовся, а про такі речі треба на тверезу голову міркувати. Ходімо!

Я підводжуся з лави, і ми з Миколою повільно мандруємо до театру. Дорогою Микола з власного досвіду розповідає мені про підступність алкоголю, який в його житті накоїв багато лиха:

— Бо алкоголь створює так званий ефект ліфта, який піднімає тебе на нечувану висоту, і ти видаєшся собі таким сильним, розумним, талановитим, таким феєричним і всемогутнім, що, здавалося, увесь світ мусить лягти біля твоїх ніг, визнавши всі твої таланти.

І я почуваю себе таким — могутнім, талановитим, феєричним. Патріотом своєї країни, що життя своє готовий покласти на вівтар жертовності. За її волю! За її долю! За весь український народ!

— Але потім тебе гепає на землю, — продовжує Микола свою антиалкогольну кампанію, — і ти, тверезіючи, розумієш усю ілюзію того стану. Адже навколишня реальність сувора й неоковирна і, щоб у реальності досягти хоча б половини того, що мариться тобі під дією алкоголю, треба працювати й працювати. А працювати не дуже й хочеться, бо це нудно, нецікаво й тупо, і ти знову бухаєш, бо так воно якось веселіше. Але одного дня озирнешся, а навколо одна пустеля — ні сім'ї, ні друзів, ні квартири, а головне — ніяких дійсних справ, окрім алкогольних спогадів. Отут вже стає страшно! І виходи лише два: або продовжувати бухати і здохнути під парканом, або зав'язувати і зайнятися якоюсь справою! Так що, друже мій, з алкоголем будь обережним!

І я з ним абсолютно погоджуюся, але радше формально, бо вже майже не слухаю, блукаючи у нетрях своєї свідомості. Бо ятрить мою душу одна вже знайома читачеві й нерозв'язана досі мною проблема: «Мовчати чи не мовчати? Розповісти Миколі про всі мої вагання та міркування чи знову, промовчавши, лишитися німим рабом. Переступити через отой синдром КДБ, відвоювавши собі право зватися вільною людиною, чи так і лишитися мерзенною почварою із присмаком лайна у роті? Аж раптом різко я хапаю Миколу за рукав і, жарко дихаючи йому алкоголем в обличчя, кажу:

— Я маю сказати тобі щось дуже важливе!

А далі я розповідаю йому про все, що чув і бачив у репетиційній залі, розповідаю про те, що Зарізович запропонував мені замінити Марченка на всіх його ролях і зіграти Хлестакова у прем'єрі, розповідаю про Мутного, який хоче, щоб Марченко зник, бо щось там у них трапилося на тлі содомського гріха, розповідаю про якогось Кучму, який за півроку має стати президентом, розповідаю про жидо-московську змову проти України…

Слова ллються з мене бурхливим потоком і я, вдивляючись у Миколине обличчя, бачу на ньому то тінь здивування, то саркастичну усмішку, то неабиякий подив, а часом той вже знайомий мені вираз страху, коли знову спрацьовує синдром КДБ, і людина розуміє, що стає причетною до знання якихось потайних механізмів, що керують усім навколишнім світом.

— То що робити, Миколо? Як вчинити? Як жити далі? — смикаю його ґудзика, а він, витріщившись на мене, мовчить, ніби води у рота набрав.

А навколо кипить, вирує Хрещатик, біжать кудись люди, ЦУМ запрошує в гості, Центральний гастроном виблискує порожніми вітринами, на протилежному боці вулиці на фасаді Будинку Тканин блимає знайома з дитинства неонова жінка-суконниця, сигналять таксисти, звідкілясь долинає спів Вадима Козаченка «Больно мнє, больно, нє унять ету злую боль. годинник на вежі будинку профспілок показує пів на шосту вечора, а ми, як два бовдура, стоїмо навпроти київської мерії і дивимось одне одному в обличчя — п'яний двадцятип'ятирічний романтик-патріот і зрілий кацап-українофіл.

— То, що робити Миколо? — знову питаю, відчуваючи, що від його відповіді залежить усе, і не тільки моє особисте життя, але й життя усієї моєї країни, усього світу. Здається, увесь всесвіт чекає його відповіді.

І ця мить триває цілу вічність. Але я вже щасливий через те, що подолав у собі той липкий, потворний страх, який тримав мене за серце, душу, яйця, сковував мій мозок і мої рухи, важкими ланцюгами висів на зап'ястях та литках. І от я відчуваю, як він зникає, розчиняючись у проказаних мною словах, як розбігаються зусібіч чорти гріха, страху й облуди. І мені стає легше через оті вистраждані слова вечірньої сповіді, які дають мені право почувати себе не рабом і запроданцем, не Іудою, а людиною, яка теж має право помилятися, але й має велику Богом даровану можливість спокутувати свої гріхи, каючись у них і визнаючи помилки. Але Микола дивиться на мене і нарешті вичавлює з себе одне єдине слово:

— МОВЧАТИ.

— Що? — я відсахуюсь від нього, як від гримучою змії.

— Тихше, тихше, — хапає мене за куртку, — чого ти! Не рипайся так…