Ірен Віталіївна Роздобудько - Ліцей слухняних дружин

— Ось як? А що ж тоді панацея?

Вона зловісно розсміялася:

— Страх! Страх — ось що тримає людину в шлюбі.

Страх бути покинутою, зрадженою, самотньою, непотрібною, зрештою — голодною, змушує наших випускниць повністю віддаватися служінню чоловікові. Страх підкріплюється Вдячністю і всіма чеснотами, які вкладені в постулати нашого Статуту. Виконуючи велику жіночу місію, наші випускниці завжди почуваються щасливими. У будь-яких умовах…

Після паузи, яку я не уривав, вона додала:

— Ми робили багато експериментів і довели, що це дійсно так. Вони щасливі і вдячні навіть тоді, коли опиняються в африканських племенах чи супроводжують чоловіків на війні. І — жодного нарікання чи розлучення. Показова статистика! Суцільне щастя. Родини майбутнього…

Я подивився на її котедж і ділянку довкола нього, зроблену в кращих традиціях ландшафтного дизайну, басейн із фонтаном посередині, високий білий паркан…

Вона впіймала мій погляд, зрозуміла його і виклично махнувши рукою в бік котеджу і саду, сказала:

— Все це я заробила власною працею!

Я не відповів. Згадав лише, що Пат говорила, що їхня «пані Директорка» мешкає в гуртожитку для вихователів…

— Друга частина нашої розмови, — немов у театрі оголосив я і знову звів на неї дуло револьвера. — Від чого померла Таміла Рожко?

— Вона покінчила життя самогубством! — вигукнула Мадам.

- Є ще версії? — сухо запитав я.

— Вона зрадила чоловіка, збожеволіла і вкоротила собі віку за власним бажанням! — повторила вона. — І Алекс Струтівський знову став вашим «почесним клієнтом»… — додав я.

— Це вас не обходить… — буркнула вона.

— Побачимо, — сказав я і перейшов до головнішого, про що говорити було найважче: — Що ви зробили з Пат? І, до речі, як її справжнє ім’я? Її погляд став гострим, очі свердлили мене майже так само, як тоді, коли я стояв перед столом у її кабінеті. Зізнаюсь, це була неприємна хвилина, уникнути якої я міг лише пострілом. Але я цього не зробив.

— Здається, я вас упізнала, — нарешті промовила вона. — Ви з оркестру?

— Це вас не обходить, — повторив я її слова. — Продовжуємо бесіду.

Я сів в крісло навпроти, не зводячи з неї револьвера.

— Нагадайте, як вас звати? — після паузи запитала вона.

Я назвався повним іменем, і вона криво посміхнулась:

— Ваші батьки — романтики?

— Мої батьки померли, — сказав я і додав: — Так, вони були романтиками.

— Звісно… Стріти здебільшого — романтики… — задумливо промимрила вона. — Це їхня найбільша біда. Я вивчаю ці процеси…

— Мені це не цікаво. Отже?.. — Її звуть Поліною.

— Що ви з нею зробили?

— Пат була одним з найкращих екземплярів.

— Була??

— Звісно — «була», адже зараз для неї все змінилося. Вона перебуває на виховному режимі.

Я згадав про «виховні режими», про які розповідала бабуся Таміли…

Дуже закортіло заїхати їй в пику. Але я ніколи не піднімаю руки на жінок, навіть на таких огидних, як ця Мадам.

Я заскреготів зубами. — І що з нею буде? — запитав якомога стриманіше.

— Далі ми діятимемо за законами нашого закладу! Пат отримає подвійний вірус F 63.9 раніше за інших і, швидше за все, покине наш заклад. Адже вона, не без вашої, юначе, допомоги, створила прецедент, який у нас суворо карається. Вона буде занесена до ганебної книги. Ми показово засудимо її на загальних зборах. Занесемо її дані в комп’ютер на майбутнє, аби, не дай Боже, не взяти колись до нашого закладу її дитину. Приблизно так. Нічого страшного. Нічого з того, щоби ви зараз ось так катували мене.

Вона схлипнула.

Але очі її залишалися сухими, а погляд — гострим.

— Це все, — додала вона. — Ми ж не в середньовіччі живемо…

— Стривайте… Отже, ви введете їй подвійний вірус і виставите за поріг… А це означає… - Я міркував уголос і боявся почути підтвердження своїм міркуванням. — Це означає, що вона піде за першим-ліпшим, кого зустріне на дорозі.

— То вже нас не стосується, — знизала плечима Мадам. — Вона вийде і робитиме, що хоче. Такі приклади за час існування ліцею, на жаль, бували. Але то не наші проблеми.

У мене пересохло в горлі від думки, яку мені ще належало добре обміркувати, а поки я запитав захриплим від хвилювання голосом:

— А чи багато таких вигнанок, інфікованих вірусом, вештається світом?

Вона помітила моє хвилювання і розсміялася переможним сміхом:

— Браво. Нарешті слушне запитання.

Порухом револьвера я дав їй зрозуміти, що зовсім не налаштований веселитись, і вона посерйознішала:

— Хіба ви самі не здогадуєтесь, скільки їх? Тоді — роздивіться краще довкола, юначе… — її голос став жорстким, знущальним. — Їх багато. Більше того, вони, ці нещасні, розповсюджують вірус на інших, як миші в мишатнику! Добровільно інфікуються методом ланцюгової реакції. Докази?

Погляньте хоча б на ті мильні серіали, що показують по телебаченню, на шоу і розважальні заходи, на журнальчики з порадами, на все, що відбувається довкола! На дівчат у клубах, на жінок у фітнес-центрах, на всю цю публіку, що ходить на розважальні «камеді-клаби» і шоу. Всі їхні проблеми — нижче пупа! Кохання-зітхання, любов-морков! Попит диктує пропозицію! Уважно придивіться до родин, розгляньте своїх сусідів, послухайте розмови в транспорті чи сварки, що линуть з балконів, почитайте листи, що пишуть до редакцій дівчата і жіночки! Їхні мрії — багатий чоловік, їхня турбота — як знайти і завоювати такого, їхня мета — достаток: гарно їсти, модно і дорого одягатися, їздити по закордонах. Біда лише в тому, що рівень їхньої культури і освіти не відповідає цим високим запитам! Казка про Попелюшку, що вийшла заміж за принца, — маячня. В житті все інакше. Ніколи багатій не обере провінціалку з брудом під нігтями! Кожному овочу — свій фрукт. І цей фрукт має бути якісним.

Вона перевела подих.

Я мовчав.

Вона продовжувала:

— До речі, це ми, наш ліцей, постачає дівчат для усіляких реаліті-шоу на зразок «Я буду дружиною мільйонера!». А всі думають, що це — медсестри з периферій, бухгалтерки чи студентки юридичних факультетів. Ха! Лише наші курсантки — з прекрасним вихованням, красою, навичками — мають зиск за свої вміння у вигляді матеріального забезпечення! Це вони будують собі мармурові колони в вітальнях, виписують з Австралії килими зі шкіри зебри чи поні.

— Але ж вони відверто дурні… - промимрив я, згадуючи, як одного разу, клацаючи пультом, натрапив на подібну передачу.

— Для таких, як ви! — парирувала Мадам. — А для наших клієнтів — саме те! І вони зовсім не дурні, юначе! Просто вони вміють все, що потрібно для того, аби бути дружиною мільйонерів. А тим багато не треба, у них немає часу думати про вибір. Про