Ірен Віталіївна Роздобудько - Ліцей слухняних дружин

— Не вбивайте, — нарешті змогла вимовити вона. — Я віддам вам гроші…

— Я не грабіжник, — сказав я і жестом показав, що вона може вилізти.

Мадам недбало підтягнулася на руках, перевалилася через край басейну і лишилася лежати на животі, наче справді була тюленихою.

— Що ви хочете? — хрипко запитала вона.

Я вирішив не розтягувати задоволення.

— Я хочу знати все, що відбувається за стінами закладу, яким ви керуєте.

— У нас чудовий заклад, — сказала вона, — найкращий у світі. Ми маємо дипломи, ліцензію, подяки від високопосадових осіб…

Вона сіла і заморгала на мене своїми маленькими, потопаючими в складках обвислої шкіри, очима.

— Якщо ви — незадоволений чоловік, то я залюбки допоможу вам. Ми поміняємо вашу дружину на іншу!

— Ви помиляєтесь, я не ваш клієнт, — сказав я.

— Тоді хто? Що вам потрібно?

— По-перше, я хочу знати, що відбувається з вашими вихованками. Що ви робите, аби вони перетворювались на… — я замислився, шукаючи влучного порівняння і додав: — …на м’ясо для олігархів?

— Це неправда! — пискнула Мадам. — Ви нічого не знаєте! Ми робимо велику справу.

Я посміхнувся і красномовно змахнув револьвером.

— Я не потребую лекцій на гендерні теми. Вам повторити запитання чи варто закінчити розмову?

Вона зіщулилась, підібгавши під себе трикутні опасисті ніжки, затрусила головою.

— Отже, як повернути вашим випускницям те, що ви у них віднімаєте? Розум. Честь. Гідність.

— Що ви таке кажете?! — тремтячими вустами вимовила Мадам, не відводячи погляд від револьвера. — Все це ми лише примножуємо! І це… Це незворотні процеси… Хімія…

— А з цього місця попрошу повільніше! — суворо наказав я.

— Дозвольте мені запалити? — жалібним голосом промовила вона, показуючи очима на пачку сигарет, що лежали на бортику басейну.

Я криво посміхнувся і підштовхнув до неї пачку ногою.

Вона вийняла з неї запальничку, дістала сигарету, запалила.

— Бачили б вас зараз ваші учениці… - хрипло промовив я. — Шкодую, що не взяв камеру. Хіба що варто зняти вас на мобільний телефон…

Вона перелякано зиркнула на мене:

— Благаю, не треба. Я розповім все. Не псуйте мою репутацію, юначе…

— Не думаю, що вона у вас збережеться надалі, - похитав головою я. — Зараз ваше головне завдання — зберегти собі життя, а не репутацію. Отже, про які процеси ви говорите?

Вона зробила кілька конвульсивних затяжок.

— Це досить довго розповідати…

— А я нікуди не поспішаю, — запевнив я її. — Отже…

— Отже… З давніх-давен наш заклад був чимось на кшталт монастиря чи навіть інституту благородних панянок. У радянські часи дівчат виховували методами напрацьованими за тисячоліття з поправкою на нові вимоги…

— Ага, ставили на коліна на гречку і морили голодом!

Проїхали! — увірвав я. — Що відбувається тепер?

— Тепер виховний процес ускладнився. Ми відмовились від механічних засобів впливу на психіку учениць і перейшли до наукових, що базуються на останніх досягненнях генетики та хімії.

Мене пройняло електричним струмом: невже колібрі, тобто Пат, — усього лише генетично змодельована істота без жодної звивини в мозку?

— Якщо ви зараз же все не поясните, присягаюсь — вистрілю! — втрачаючи терпіння, вигукнув я.

Мадам здригнулася всім своїм великим і вологим тілом і продовжувала говорити:

— Дівчатка потрапляють до нашого закладу добровільно.

Це честь для них і їхніх батьків. Але ми негласно ведемо досить сувору селекцію: всі вихованки мусять бути гарними, розумово розвиненими і мати творчі здібності. Ми перевіряємо їх на IQ, просимо поспівати, потанцювати, скласти віршика, намалювати картинку, розв’язати задачку, проводимо ще купу складних тестів. А також складаємо на комп’ютері їх майбутній портрет у дорослому віці.

Розповідаючи, вона трохи заспокоїлась і поглянула на мене майже з гордістю:

— До нас потрапляє найдобірніший людський матеріал!

Якщо коротко: серед наших курсанток є потенційні лауреатки будь-яких світових премій у будь-яких галузях науки чи мистецтва! — І ви робите з них тупе м’ясо, ретриверів… — від люті я ледь зубами не скреготів.

— Що? Кого? — не зрозуміла вона.

— Проїхали! Далі! — скомандував я.

Мадам ображено повела плечем і продовжувала говорити:

— Але все це їм не потрібно, тому що всі здібності сконцентровані лише на одному: бути гарною дружиною для свого майбутнього чоловіка. Тим вони щасливі. І не потребують нічого іншого. Хіба це не чудова доля для жінки?

— Демагогія! Чому вони покірно виходять заміж за першого-ліпшого? Одне слово, брехні — і я стріляю без попередження.

— Ми… Ми… Ми почали використовувати вірус, котрий вселяє в них вічну любов!

— Брешете! Хіба такий вірус існує?! — я зробив загрозливий рух пальцем на курку.

Вона це помітила і заговорила скоромовкою: — Існує! Це вірус F 63.9! Він ще називається вірусом ревнощів або неподільної любові. Використовувати його в таких закладах, як наш, — мій винахід! Я захистила на цьому дисертацію. Маю науковий ступінь… Не стріляйте!!!

Я розгублено опустив револьвер, знаючи, що тікати їй немає куди.

— В чому суть вашого винаходу?.. — запитав я.

Вона обережно потягла зі стільця білий пухнастий халат, накинула його на плечі і, бачачи, що я реагую на її рухи досить спокійно, навкарачки перемістилася з підлоги на стілець.

— Вірус F 63.9 — мікроскопічна частка, що складається з білків і нуклеїнових кислот і здатна інфікувати клітини будь-якого живого організму, — продовжила Мадам. — Його вдалось відшукати за допомогою піддослідних мишей.

Оскільки у них майже таке ж ДНК, як і у людей, дію цього вірусу було вивчено саме на них.

— Яким чином?

— До самиці підсаджували самця, відокремлюючи парочку від іншої зграї. Через деякий час самця забирали і передавали іншій партнерці. Потім зграю з’єднували і той самець залишався зі своєю останньою парою або шукав нову.

У результаті перша миша вмирала, страждаючи від ревнощів і неподільної любові. Перед смертю у неї виявляли всі хворобливі симптоми — перепади тиску, втрату апетиту, підвищення чи зниження температури тіла, депресію, слабкість.

Від цієї лекція я відчув легку нудоту в шлунку.

— Який стосунок має цей вірус до ваших ліцеїсток? — запитав я, відчуваючи, як гірка слина заливає мій рот.

— Найбезпосередніший! Кожна випускниця напередодні свого першого балу отримує цей вірус через їжу, напій чи укол. Разом з ним в неї назавжди вселяється страх, що базується на ревнощах та жахливій можливості втратити свого партнера. Таким чином, кожна з наречених, окрім доброго виховання і навичок бути вірною і відданою подругою, ще й підкріплює свою відданість на біологічному рівні.

— Чи не краще було б в такому випадку використовувати «формулу любові», — посміхнувся я. — Всякі там… ендорфіни…

— Формула любові, юначе, то романтичні вигадки, її ще ніхто не вивів! А вірус дійсно існує, ми розмножуємо його в лабораторії, в мишатнику. Любов — не панацея для утримання одного