Джейн Остін - Емма

Злива була сильною, але нетривалою; і не минуло й п'яти хвилин, як з'явилася Гаррієт. Дівчина була збуджена і схвильована, видно було, що поспішала вона сюди з серцем, переповненим емоціями, а вигук «Ой, міс Вудхаус, вгадайте, що сталося!», який відразу ж вирвався з її уст, тільки підтвердив, що була вона надзвичайно збентеженою. Емма подумала, що раз уже доля завдала свого удару, то найбільше, чим вона зможе допомогти, — це просто співчутливо вислухати; тож Гаррієт безперебійно і жваво процокотіла їй усе, що хотіла сказати. Півгодини тому вона вийшла від місіс Годдард — боялася, що піде дощ, боялася, що він ось-ось може линути, але сподівалася все-таки встигнути дістатися Гартфілда і тому поспішала як тільки могла; та коли вона проходила повз будинок молодої жінки, що шила для неї плаття, то вирішила забігти на хвильку й подивитись, як просувається справа; але не встигла вона пробути там якусь мить, як пішов дощ, а вона розгубилася, але невдовзі вискочила й чимдуж побігла далі та сховалась у крамниці Форда. Це був головний заклад, де водночас продавалися суконні, лляні та галантерейні вироби, найбільша і наймодніша крамниця в окрузі. Отож вона просиділа там, не маючи й гадки, що робити, цілих десять хвилин, не менше, коли цілком несподівано зайшли — хто б ви думали?… так дивно… хоча вони завжди скуповувались у Форд овій крамниці… ніхто інші, як Елізабет Мартін та її брат! Ви тільки уявіть собі, люба міс Вудхаус! Я думала, що зомлію. Не знала, що мені й робити. Я сиділа біля дверей — тож Елізабет відразу мене побачила, а він — ні, бо морочився з парасолькою. Я певна, що його сестра мене побачила, хоча вона відразу ж одвернулася вбік і зробила вигляд, що не помітила мене. Вони обоє пішли у найвіддаленіший куток магазину, а я так і продовжувала сидіти біля дверей. Боже, якою безпорадною я почувалася! Напевно, стала білою, як моє плаття. Зрозуміло, що піти я не могла, бо йшов дощ, але більше за все на світі я воліла бути де завгодно, тільки не в тій крамниці… Ой, міс Вудхаус!.. Зрештою він озирнувся і, здається, побачив мене, бо замість того, щоб продовжувати займатися покупками, вони почали перешіптуватися. Я певна, що вони говорили про мене, і не могла позбутися враження, що він умовляв сестру поговорити зі мною, — а ви як думаєте, міс Вудхаус, — умовляв? — бо незабаром вона підійшла до мене — зовсім близько — і привіталася; здавалося, що вона потисла б мені руку, якби я її подала. Все це вона зробила не так, як робила колись, я помітила, що поведінка її змінилась, однак видно було, що вона намагається бути дуже приязною, тож ми потисли руки і трохи поговорили; я вже не пам'ятаю, що саме я говорила — мене всю тіпало від хвилювання! Пам'ятаю, як вона висловила жаль, що ми більше не бачимося; після всього, що трапилося, це мені здалося таким люб'язним з її боку! Люба міс Вудхаус, я почувала себе гидким невдячним створінням! На той час дощ уже почав ущухати, і я вже вирішила будь-що хутчіш забратися геть, як — ви тільки уявіть собі! — бачу — а він теж підходить до мене, повільно так, наче до пуття не знаючи, що робити; отож він підійшов і заговорив, я відповіла… цілу хвилину я отак стояла, почуваючись невимовно жахливо; потім набралася духу і сказала, що дощ закінчився і я мушу йти: отож я пішла, але не встигла я відійти від дверей і на три ярди, як він наздогнав мене і сказав лише, що коли я прямую до Гартфілда, то, на його думку, мені краще піти через конюшні містера Коула, бо після такого дощу ближній шлях неодмінно перетворився на суцільну калюжу. Боже милостивий, я думала, що помру на місці! Та я сказала, що дуже йому вдячна за турботу — треба ж було щось сказати; потім він повернувся до Елізабет, а я пішла в обхід через конюшні — принаймні так мені здалося, бо я погано тямила, де я і що маю робити. О, міс Вудхаус, я ладна була зробити все, що завгодно, аби тільки цього не трапилося, однак, знаєте, мені якось приємно було бачити, що він поводився так ввічливо і так приязно. І Елізабет теж. Міс Вудхаус, будь ласка, поговоріть зі мною і знову мене заспокойте!

Емма мала щире бажання саме так і вчинити, але наразі не могла. Їй необхідно було поміркувати. Вона сама почувалася непевно. Схоже було, що поведінка молодого чоловіка та його сестри свідчила про щире почуття, і вона не могла не поспівчувати їм. За словами Гаррієт, їхні манери являли собою цікаву суміш ображеної гордості, покривдженого кохання і непідробної делікатності. Але вона й раніше вважала їх людьми добромисними і достойними, та хіба це робило більш привабливим родичання з ними? Було б дурістю піддаватися таким почуттям. Звичайно ж, він шкодує, що втратив її, — вони всі, напевне, шкодують. Крім ображеної любові, тут, мабуть, є іще й принижені амбіції. Вони, либонь, усі сподівалися вивищитися, породичавшись із Гаррієт; і взагалі — що такого незвичайного розповіла Гаррієт? Вона така нерозбірлива, так вдячно реагує на доброзичливість! її похвала мало чого варта.

Емма набралася духу та спробувала заспокоїти Гаррієт, розцінивши те, що сталося, як звичайнісіньку дрібницю, не варту того, щоб над нею замислюватися.

— Наразі це дійсно може тебе засмутити, — сказала вона, — але ти поводилася надзвичайно добре, все позаду, і може ніколи не повторитися, тим більше, що це вже буде не перша зустріч, тому тобі слід кинути думати про це.

Гаррієт сказала, що це «дійсно так» і що вона «кине думати про це», однак продовжувала про це говорити — і не могла говорити ні про що інше. Тож, зрештою, Емма, щоб витіснити Мартінів із її голови, змушена була похапцем сповістити їй новину, яку вона раніше збиралася повідати з такою делікатною обережністю. Вона сама не знала достеменно — радіти їй чи плакати, соромитися чи тільки дивуватися з того душевного стану, в якому опинилася бідолашна Гаррієт — вони гадали, що містер Елтон залицяється до неї, а насправді вийшло он як!

Однак поступово містер Елтон відновив свою захитану позицію. Хоча Гаррієт сприйняла перше повідомлення легше, ніж спромоглася б днем чи годиною раніше, її зацікавленість незабаром зросла; і не встигли вони закінчити першу розмову,