Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

припиняв дивуватись незвичайній манері божевілля кабальєро, висловлювання та відповіді якого вражали слушністю міркувань, доки не порушувалася тема лицарства. Пройнявшись жалем до Дон Кіхота, він спитав його:

— Невже, сеньйоре, читання убогих лицарських романів так на вас вплинуло, що ви втратили почуття реальності й вирішили, ніби кимось зачакловані?

Як взагалі міг людський розум припустити, що у світі була ця тьма-тьмуща Амадісів, цих горезвісних лицарів, а також усіляких імператорів, норовистих скакунів, мандруючих дівиць, зміїв, чудовиськ, велетнів, неймовірних пригод, разючих перетворень, битв, несподіваних зустрічей, пишних нарядів, закоханих принцес, зброєносців, котрі стали графами, дотепних карликів, любовних послань, освідчень у коханні, сміливих жінок — тобто, усієї тієї мішури, якою насичена ця література? Правда, коли я читаю такі книжки не задумуючись, то певне задоволення одержую, але щойно усвідомлю, що все це вигадка, зразу кортить жбурнути ті книги у вогонь, адже вони забивають баки тупоголовим, які щиро вірять нісенітницям, сприймаючи їх за істину. І цей літературний мотлох ще має нахабство бентежити розум достойних ідальго, що ми спостерігаємо на прикладі вашої милості.

Годі! Пожалійте себе, використайте на благо найкращі риси, якими вас наділило небо. Іншому, іншому виду читання треба віддавати перевагу! Та якщо ви внаслідок природної схильності все ж захочете почитати книги про подвиги і лицарів, то зверніть увагу на діяння, наприклад, Цезаря у Римі, Ганнібала в Карфагені, Александра у Греції… Завдяки книжкам такого роду, котрі дійсно варті світлого інтелекту вашої милості, ви ліпше пізнаєте історію, полюбите доброчинність, навчитеся багатьом хорошим речам, самі станете кращим, будете зважено хоробрим, уникатимете авантюр — і все це в ім’я Господа, на власну користь та на славу Ла-Манчі, вашої батьківщини.

— Здається, — окинув Дон Кіхот каноніка пильним поглядом, — ви доводите мені, що у світі не було мандрівних лицарів, що всі лицарські романи неправдиві, вигадані, шкідливі й непотрібні для держави. Далі — погано, що я їх читав, ще гірше, що вірив їм, і, врешті, жахливо, що наслідував героїв цих книг, обравши нелегке заняття мандрівного лицарства, до чого вони спонукають; оскільки заперечуєте існування Амадісів — і Галльського, і Грецького та їм подібних. Еге ж?

— Ваша милість зрозуміла правильно, — підтвердив слуга церкви.

Ідальго знову:

— Ви ще наголосили, що саме ці книжки довели мене до нинішнього плачевного стану і що мені час виправлятися та братись за інші, більш правдиві, насолодні й повчальні.

— Так, — кивнув головою канонік.

— А я у свою чергу стверджую, — блиснув очима Дон Кіхот, — що це ви несповна розуму та зачаровані, бо дозволили собі піддати сумніву істину, яку визнає увесь світ. Запевняти будь-кого, наче Амадіс ніколи не існував, як і решта лицарів, котрі шукали пригод і про яких оповідають названі вами романи, це все одно, що припускати, ніби сонце не сяє, лід не холодить, а земля не тримає. Якщо все, написане у тих книгах, — побрехеньки, то не було ні Гектора, ні Ахілла, ні Троянської війни, ні Дванадцяти перів Франції, ні короля Артура Англійського, який до сьогодні залишається оберненим на ворона і якого досі чекають в його королівстві. Так само вигадками є численні безсумнівні подвиги лицарів-християн, наших та чужоземних. А тому я повторюю, що той, хто їх заперечує, не має клепки в голові.

Каноніка вкотре здивувало, наскільки сплутались в уяві дивака правда й вимисел і яку ерудицію той демонструє в усьому, що стосується звитяг мандрівного лицарства.

— Не можу не констатувати, сеньйоре, — визнав він, — у ваших словах є частка істини, особливо щодо іспанських мандрівних лицарів; водночас можу погодитися з існуванням Дванадцяти перів Франції, але не вірю в ті подвиги, які їм приписав архієпископ Турпін. Тобто я не бачу підстав довіряти байкам про всіляких Амадісів та безліч інших лицарів, які кочують із роману в роман. Бігме, не варто такій шанованій людині, як ваша милість, вважати правдою казна-що, описане у цих книжках.

— Отакої! — вигукнув Дон Кіхот. — Тож книги, які друкувалися з дозволу королів, схвалені тими, хто їх рецензував, і які з однаковим задоволенням читають старі й молоді, вчені й бовдури, плебеї та дворяни, тобто люди різних станів, брехня? І це незважаючи на те, що нам розповідають про батька, матір, місце народження, родичів та вік тих чи інших лицарів, скрупульозно, день по дню, висвітлюючи їхні подвиги й місця, де вони були здійснені! Досить уже вам, ваша милість, не блюзнуйте! Ліпше ще раз почитайте їх і переконайтесь, яку насолоду дає подібне читання.

Натомість можу сказати, що після того як я обрав долю мандрівного лицаря, мені додалося сміливості, делікатності, великодушності, вихованості, благородства, ввічливості, рішучості, поступливості й терпимості; покірно зношу страждання, в’язницю та чари. І хоча днями мене посадили в клітку, вважаючи безумним, я все ж розраховую за допомогою прихильних небес укупі з фортуною стати невдовзі владикою певного королівства. Не сумнівайтеся, тоді я сповна продемонструю природну щедрість, по-королівському віддячивши моїм друзям, особливо сердешному Санчо Пансі, найкращому зброєносцю та чудовій людині. Давно збираюсь наділити його графством, от, хіба що, боюся, чи вистачить йому снаги управляти власними володіннями.

— Ви тільки дайте мені теє графство, сеньйоре, — мрійливо закотив очі Санчо, — а там видно буде. Душа в мене така ж, як і в інших, а тіла навіть більше, й управлятиму я не гірше за будь-якого короля. Робитиму що хочу, житиму собі на втіху, підносячись на вершину блаженства, і ділу кінець.

— Твоя філософія, друже, мила, — усміхнувся канонік, — проте щодо графства, це ще вилами по воді писано.

— Чого це раптом? — здивовано глипнув Дон Кіхот — Особисто я керуюсь прикладом великого Амадіса Галльського, який зробив свого зброєносця графом острова Материкового.

Канонік лише безнадійно махнув рукою. Тим часом його слуги розклали харч, і він люб’язно запросив попутників розділити з ним трапезу. Вмовляти не треба було нікого. Сівши у затінку невеличкого гаю, всі зосередилися на їжі, періодично наповнюючи чаші добрим монастирським вином.

Розділи LІ-LІІ,

останні в цій правдивій історії

У самому розпалі трапезування несподівано почувся тужливий сигнал сурми, в бік якого мимоволі повернули голови мандрівники. Та найбільше сполохнувсь наш ідальго, бо цей звук видався йому предтечею нової пригоди. Він рвучко підвівсь і разом з усіма побачив гурт людей у білому, які нагадували прихильників бичування.

Не зайво зазначити, що цього року хмари відмовились насичувати вологою землю, а тому селяни влаштовували урочисті процесії з молебнями, прагнучи вмилостивити Господа, аби послав їм дощ. Того дня жителі ближнього селища теж здійснювали паломництво до поважаного ними скиту,