Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Дон Кіхот зовсім забув, що вже неодноразово зустрічав подібну ходу, й запаливсь очікуванням майбутньої пригоди, особливо коли фігура у жалобній накидці, яку несли паломники, здалася ідальго знатною сеньйорою, котру викрадають негідні та безсовісні харцизяки. Щойно спало йому це на думку, він схопив меча й щита, з надзвичайною легкістю підбіг до Росінанта, який пасся неподалік; загнуздавши, скочив на нього і гукнув чесному товариству:

— Зараз, шановні, побачите, наскільки важливо, щоб у світі існували кабальєро, які належать до ордену мандрівного лицарства. Водночас, ставши свідками успішного звільнення шляхетної сеньйори, ви зрозумієте, чи варті поваги мандрівні лицарі!

Ще секунда — й Дон Кіхот, пришпоривши п’ятами коня, полетів у бік хресної процесії, незважаючи на крики священика, каноніка, цирульника і Санчо Панси, які даремно намагались пояснити, що він збирається рятувати не живу жінку, а святий образ непорочної Діви.

Осадивши Росінанта за кілька кроків од юрби, ідальго просипів хриплим голосом:

— Ге й ви, ті, хто ховає свої обличчя, бо мабуть совість у вас нечиста! Негайно звільніть цю прекрасну сеньйору, чиї сльози та сумний вигляд безперечно свідчать, що над нею чиниться насильство. Я, з’явившись на світ, аби викорінювати несправедливість, не дозволю вам ступити й кроку, доки не поверну їй довгожданої свободи.

Вибух гомеричного реготу у відповідь, глузливе улюлюкання і свист лише під’юджували його. Оголивши меча, він несамовито ринувся до нош. Та вперед вийшов один з носіїв, тримаючи над головою сішку,[95] яка і прийняла на себе моторошний удар, внаслідок чого розкололася навпіл. Але її уламком чолов’яга так жахнув Дон Кіхота по руці зі зброєю, що бідолашний лантухом гепнувся долу.

Санчо, котрий, ледве дихаючи, біг слідом, зарепетував, щоб мерзотник більше не чіпав убогого зачаклованого лицаря, який ніколи навіть мухи не скривдив. Саме нагодилась решта супутників ідальго, тож учасники ходи усвідомили, що тепер, окрім інших, їм протистоять ще й стражники з аркебузами. Здавалося б, кривавого зіткнення не минути, та ліценціата впізнав місцевий священик, і ця обставина заспокоїла обидві сторони.

Тим часом Санчо Панса жалібно плакав біля непорушного тіла господаря:

— О цвіте лицарства, чий життєвий шлях обірвав один-однісінький удар дрючка! Ти був честю свого роду, гордістю та славою всієї Ла-Манчі й усього світу, який без тебе зостанеться на самоті з лиходіями, котрі віднині лишатимуться непокараними. О щедріший, ніж усі Александри, адже за ті вісім місяців, що я тобі служив,[96] ти надав мені найкращий з островів, які омиває море.

О ти, смиренний з пихатими і гордий з покірними, — тобто я мав на увазі навпаки, — той, хто дивився небезпеці просто у вічі, не занепадав духом у скрутну годину, жив закоханим безпідставно, наслідував доброчинність, карав негідних та підлих — справжній мандрівний лицар, і цим усе сказано!

Ридання зброєносця воскресили Дон Кіхота, першими словами якого були:

— Той, хто в розлуці з вами, мила Дульсінеє, знесе й не такі мінливості фортуни. Допоможи мені, друже Санчо, сісти на зачарованого воза, бо я не здатний утриматись у сідлі Росінанта, оскільки, схоже, моє плече вивихнуте.

— Із превеликим задоволенням, ваша милість, — зрадів Санчо Панса, — і давайте поїдемо додому разом із цими сеньйорами, котрі хочуть вам добра, а пізніше ми виберемося в новий похід, який принесе нам більше користі й слави.

— Слушно кажеш, Санчо, — зауважив ідальго, — либонь, дійсно варто дочекатись, поки зорі стануть прихильнішими.

Канонік, священик та голяр водно заявили йому, що він обрав чудове рішення, і, не приховуючи захвату від простої поведінки Санчо Панси, спільними зусиллями всадовили Дон Кіхота знову на хуру. Тут стражники відмовилися йти далі, і ліценціат повністю з ними розплатився. Канонік просив його дати знати щодо подальшої долі лицаря Сумного Образу й також поїхав своєю дорогою. Тож зостались тільки священик та цирульник, Дон Кіхот і Санчо, й добрий Росінант, котрий усі біди терпів без нарікань, як і його хазяїн.

Візник запряг волів, умостив ідальго на оберемку сіна та з властивою йому байдужістю вирушив у вказаному напрямку. Через шість днів вони добралися до місця. Стояв недільний полудень, і сільська площа, якою проїздила упряжка, була заповнена людьми. Якийсь хлопчина скоренько гайнув повідомити економці та племінниці Дон Кіхота, що їхнього господаря і дядька везуть волами.

Неможливо було без співчуття стежити за цими двома добрими жінками, які, розгледівши у воротах худу бліду фігуру, знову посилали прокльони мерзенним лицарським романам.

Невдовзі прибігла й дружина Санчо Панси, Хуана; і перше, чим вона поцікавилися, зустрівши чоловіка, — чи здоровий осел. Санчо, крекнувши, промимрив, що віслюк здоровіший, аніж його хазяїн.

— Дякую, Боже, — зраділа жінка, — за велику твою милість! А тепер скажіть-но, любий, чи багато ви заробили, будучи зброєносцем? Привіз мені хоча б спідницю? А черевички діткам?

— Нічого такого я не привіз, рідненька, — відповів Санчо Панса. — Зате маю щось набагато суттєвіше. Вдома покажу. Якщо ж Господь дасть і ми знову виберемось у пошуках пригод, то ви побачите, що я швидко стану графом або губернатором острова, і не якогось там миршавого, а найліпшого.

— Оце діло, чоловіче. Але просвітіть мене, що воно таке — «острів», бо я щось не допетраю.

— Усякому овочеві свій час, — обірвав її Санчо. — Ще дізнаєшся, жінко. Ого-го, ти ще здивуєшся, коли твої піддані називатимуть тебе «ваша милість»!

— Що ти верзеш? — роззявила рота Хуана. — Які «милості», «острови» й «піддані»?

— Цить! — шикнув Санчо Панса. — І ні пари з вуст. Досить тобі для першого разу. Скажу лише, що нема у світі нічого приємнішого, ніж бути «зумлінним» зброєносцем мандрівного лицаря-шукача пригод. Щоправда, більшість із них не завжди ті, які вам хотілося б, і в дев’яносто дев’яти випадках зі ста все летить шкереберть. Це я на собі відчув, бо й підкидали мене ковдрою, і ребра мені рахували… Однак разом із тим вельми хвилююче в очікуванні пригод скакати горами, блукати дрімучими лісами та хащами, підкоряти скелясті вершини, навідуватись до замків, зупинятися на постоялих дворах за власним розсудом і при цьому не платити ані мараведі.

Таку бесіду вів Санчо з Хуаною, поки економка й небога займались Дон Кіхотом, переодягаючи та вкладаючи його в старе ліжко. То й дивився на них відсутнім поглядом і вочевидь не міг зрозуміти, де він. Священик поінформував племінницю, яких зусиль коштувало доправити її дядька назад, а тоді, турбуючись, щоб він більше не втік, наполегливо порадив якомога чуйніше піклуватися про нього та наглядати за ним. Обидві жінки вкотре учинили крик і ще довго шпетили лицарські романи й бажали