Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

капітан Джим, поволі й сумовито, проте без жодних вагань відповів, що Леслі має знати правду.

— Ох, капітане Джим, я не чекала від вас такого! — докірливо заявила Енн. — Я думала, ви не бажатимете їй нових страждань.

Капітан Джим похитав головою.

— Не хочу я, щоб вона страждала, та й розумію добре всі ті ваші почуття. Мене вони й самого мучать. Але не почуття повинні змушувати нас повертати стерно в житті — ні, тоді наш корабель надто часто трощило 6. Є лиш один компас, за яким ми мусимо прокладати курс, і це відповідь на питання, як правильно буде вчинити. Я згоден з лікарем Блайтом. Коли є змога повернути Дікові глузд — Леслі треба сказати про це. Тут іншого вибору бути не може, так я собі думаю.

— Ох, — простогнала Енн у безнадійнім відчаї, — заждіть, коли до вас дістанеться панна Корнелія.

— Корнелія дасть нам прочуханки, так-таки є, — кивнув капітан Джим. — Ви, жінки, премилі створіння, пані Блайт, але зовсім трішки нелогічні. У вас є вища освіта, а в Корнелії ні, та щодо логіки ви схожі, як викапані. Ну, та вам це не шкодить. Логіка — сувора штука, і невблаганна. А тепер заварю-но я чаю, і вип’ємо з вами по чашці, та й погомонимо про добре, щоби стишити бурю в душі.

Чай і дружня розмова стишили бурю в душі Енн аж настільки, що дорогою додому вона вже не шпигала Гілберта докорами так, як хотіла це зробити попервах. У розмові вона не торкалася найболючішого питання, проте жваво й зацікавлено підтримувала інші теми, тож Гілберт зрозумів, що йому, хай неохоче, все-таки було даровано прощення.

— Капітан Джим здається таким змарнілим і кволим. Він дуже постарів за цю зиму, — сумовито мовила Енн. — Боюся, невдовзі він вирушить на пошуки зниклої Маргарет, і мені боляче від самої думки про це.

— Гавань Чотирьох Вітрів уже буде не та, коли капітан Джим «вийде в останнє плавання», — згодився Гілберт.

Наступного дня він пішов до сірого будинку понад струмком. Чекаючи на нього вдома, Енн снувала кімнатами, до краю схвильована й стривожена.

— Ну, то що сказала Леслі? — запитала вона, коли Гілберт повернувся.

— Майже нічого. Я думаю, вона була дещо спантеличена.

— Вона хоче, щоб Дікові зробили операцію?

— Вона сказала, що все обміркує й невдовзі вирішить як діяти.

Гілберт безсило впав у крісло перед каміном. Він здавався втомленим. Надто важко було йому говорити з Леслі, і жах, яким сповнилися її очі, коли вона збагнула суть його слів, не був приємним спогадом. Тепер, коли жереб було кинуто, його посіли сумніви у власній розважливості.

Енн поглянула на нього із жалем, сіла на килим біля крісла й оперлася своєю рудоволосою голівкою на Гілбертову руку.

— Гілберте, я неприпустимо бридко поводилася в цій ситуації. Більше не буду. Будь ласка, назви мене рудою й пробач мені.

Отож Гілберт упевнився, що, які б не були наслідки, він ніколи не почує на свою адресу: «Я ж тобі казала!» Та навіть це не заспокоїло його. Обов’язок, коли міркувати про нього абстрактно, — це одне, та зовсім інше — то обов’язок як щось конкретне, надто коли виконавця його зустрічають нажахані очі жінки.

Якесь внутрішнє відчуття змушувало Енн уникати Леслі впродовж наступних трьох днів. Надвечір третього з них Леслі сама прийшла до маленького будиночка й сказала Гілбертові, що відвезе Діка в Монреаль на операцію. Вона була дуже бліда; її мовби знов огорнула запона колишнього відчуження. Проте в очах її не було вже того виразу, що мучив Гілберта: вони були ясні й холодні. Вона сухо й по-діловому обговорила з ним усі деталі майбутньої поїздки. Здобувши бажані відповіді, Леслі підвелася; Енн запропонувала провести її додому.

— Не треба, — доволі різко відказала Леслі. — Нині дощило й земля ще волога. Добраніч.

— Невже я втратила мою подругу? — зітхнула Енн. — Якщо операція мине успішно й Дік Мур одужає, Леслі навіки сховається в потаємній цитаделі душі, де ніхто з нас уже ніколи не зможе її відшукати.

— Може, вона покине його, — припустив Гілберт.

— Леслі ніколи так не вчинить. У неї дуже сильне почуття обов’язку. Вона казала мені якось, що її бабуся, пані Вест, завжди вчила її не кидати жодної відповідальності, котру ти завдаєш собі на плечі, байдуже, які будуть наслідки. Це одне з головних правил її життя, хоч я вважаю, що воно вже доволі застаріло.

— Енн, зараз у тобі говорить образа. Насправді ти не вважаєш його застарілим, і в тебе самої достоту такі ж уявлення про непорушність обов’язку. І це правильно. Намагання уникнути відповідальності — це лихо сучасних людей і причина невдоволення та неспокою, що панують у нашому світі.

— Так каже проповідник, — насмішкувато зронила Енн. Проте в душі вона знала, що Гілберт має слушність, і серце їй нестерпно боліло за Леслі.

Наступного тижня панна Корнелія примчала, мов сніжна лавина, у маленький Дім Мрії. Гілберта не було, тож Енн мусила стати на герць самотужки. Панна Корнелія заговорила, ледь устигнувши скинути капелюх.

— Енн, рибонько, невже це правда, що лікар Блайт сказав Леслі, буцім Діка можна вилікувати, і вона збирається везти його на операцію до Монреаля?

— Так, панно Корнеліє, це правда, — відважно сказала Енн.

— Тоді це нелюдська жорстокість, от що це таке! — відповіла панна Корнелія, дедалі більше просякаючи гнівом. — А я ще вважала лікаря Блайта гідним чоловіком! Мені й на думку не спадало, що він здатен на таке!

— Лікар Блайт уважав своїм обов’язком сказати Леслі про можливість повернути здоров’я Діку, — мовила Енн і, відчуваючи, що мусить виявити солідарність із Гілбертом, додала: — Я з ним згодна.

— Не згодні ви з ним, рибонько, — відказала панна Корнелія. — Ніхто, маючи бодай краплину співчуття, не може бути згоден із цим.

— Капітан Джим також згоден.

— Не кажіть ані слова про цього старого дивака! — вигукнула панна Корнелія. — Та я й знати не хочу, хто згоден, а хто ні! Подумайте — подумайте, — що це означає для сердешної, згорьованої, вимученої дівчини!

— Ми думаємо про це. Але Гілберт уважає, що лікар мусить передовсім дбати про фізичне й розумове здоров’я пацієнта.

— Хіба не типовий чоловік? Але від вас, Енн, рибонько, я сподівалася більшого, — відповіла панна Корнелія радше сумно, аніж сердито, і почала засипати Енн тими самими аргументами, із якими вона сама допіру нападалася на Гілберта. Енн відчайдушно захищала свого чоловіка тією ж зброєю, яку використовував Гілберт для самозахисту. Битва була довга й виснажлива, та зрештою панна Корнелія капітулювала.

— Це нечесно! — заявила