Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

з трьох слів: «Заходило березневе сонце…» Хіба ви не побачите за цими трьома словами і капіж, і легкий заморозок, і бурульки біля водостічних труб, і гудок паровоза вдалині, за лісом, і тихий сміх гімназистки, яку юнак проводжає додому, крізь крижану чистоту вечора?

Плейшнер тоді засміявся:

— Я ніколи не думав, що ви такий поетичний. Не заперечуйте: ви, звичайно, тайкома від усіх пишете вірші.

Штірліц відповів йому, що він ніколи не писав віршів, бо досить серйозно ставився до професії поета, але в живопису він справді себе пробував. В Іспанії його потрясли два кольори: червоний і жовтий. Йому здавалося, що пропорційне дотримання цих кольорів може дати точне зображення Іспанії на полотні. Він довго пробував малювати, але потім зрозумів, що йому весь час заважає збагнути суть предмета бажання дотриматись абсолютної схожості. «Для мене бик — це бик, а для Пікассо — предмет, необхідний для самовираження. Я йду за предметом, за формою, а талант підкоряє і предмет, і форму своїй думці, і його не хвилює скрупульозність, коли передаєш деталь. І смішно мені захищати свою спробу малювати, посилаючись на точно виписану п'ятку в «Поверненні блудного сина». Релігії простять догматичні посилання на авторитет, але цього не простять художникові», — думав тоді Штірліц. Він облишив свої «живописні вправи» (так згодом він назвав це своє уподобання), коли його співробітники стали просити в нього картини. «Це схоже й прекрасно, — говорили вони йому, — а на мазанину іспанців, де нічого не можна зрозуміти, гидко дивитись». Це йому сказали про живопис Гойї, — він на розкладці в Парижі купив два чудово видані альбоми і довго любувався полотнами великого майстра. Після цього він роздав усі свої картини, а пензлі й фарби подарував синові портьє у тому будинку в Бургосі, де в нього була конспіративна квартира для зустрічей з агентурою…

Рольф приїхав на квартиру, де жила Кет, коли сонце ще здавалося димним і морозним. Небо було безбарвне, високе — таким воно буває і в останні дні листопада, перед першими заморозками. Єдине, що нагадувало про весну, — то це шалений веселий горобиний гомін і утробне туркотіння голубів…

— Хайль Гітлер! — привітала його Барбара, підвівшись із свого місця. — Тільки що ми мали…

Не дослухавши її, Рольф сказав:

— Залиште нас удвох.

Усміхнене обличчя Барбари зразу стало твердим, службовим, і вона вийшла до другої кімнати. Коли вона відчиняла двері, Кет почула голос сина — він, мабуть, щойно прокинувся і просив їсти.

— Дозвольте я погодую хлопчика, — сказала Кет, — а то він не дасть нам працювати.

— Хлопчик підожде.

— Він не може ждати. Його треба годувати в певний час…

— Добре. Ви погодуєте його після того, як відповісте на моє запитання…

У двері постукали.

— Ми зайняті! — крикнув Рольф.

Двері відчинилися: на порозі стояв Гельмут з дитиною на руках.

— Пора годувати, — сказав він, — хлопчик дуже просить їсти…

— Підожде! — крикнув Рольф. — Зачиніть двері!

— Так, але… — почав було Гельмут, та Рольф, вставши, швидко підійшов до дверей і зачинив їх прямо перед носом сивого контуженого есесівця.

— Так от. Нам стало відомо, що ви знаєте резидента.

— Я вже пояснювала…

— Я знаю ваші пояснення. Я читав їх і слухав у магнітофонному запису. Вони мене влаштовували до сьогоднішнього ранку. А от від сьогоднішнього ранку ці ваші пояснення мене вже не влаштовують.

— Що сталося сьогодні вранці?

— Дещо сталося. Ми ждали, коли це станеться, ми все знали з самого початку — нам потрібні були докази. І ми їх маємо. Ми ж не можемо заарештувати людину, якщо немає доказів: доказів, фактів чи хоча б свідчень двох, людей. Так от доказ у нас є.

— По-моєму, я не відмовлялася з самого початку…

— Не прикидайтесь, не прикидайтесь! Не про вас іде мова! І ви добре знаєте, про кого йде мова.

— Я не знаю, про кого йде мова. І дуже прошу вас: дозвольте мені погодувати хлопчика.

— Спершу ви скажете мені, де й коли у вас були зустрічі з резидентом, а потім підете годувати хлопчика.

— Я вже пояснювала тому панові, який заарештував мене, що ні імені резидента, ні його адреси, ні, зрештою, його самого я не знаю.

— Послухайте, — сказав Рольф, — не стройте дурня.

Він дуже стомився, бо всі близькі співробітники Мюллера не спали цілу ніч, організовуючи спостереження по секторах за машиною Штірліца. Засаду залишили і біля його будинку, і неподалік від його конспіративної радіоквартири, але Штірліц мов у воду канув. Причому Мюллер заборонив повідомляти про те, що Штірліца шукають, Кальтенбруннеру, а тим паче Шелленбергу. Мюллер вирішив зіграти цю партію сам: він розумів, що це дуже складна партія. Він знав, що саме Борман є повноправним хазяїном величезних грошових сум, розміщених у банках Швеції, Швейцарії, Бразілії і — через підставних осіб — навіть у США. Борман не забуває послуг. Борман не забуває зла. Він записує все, що, так чи інакше, пов'язане з Гітлером, — навіть на носових хусточках. Але він нічого не записує, коли справа стосується його самого: він це запам'ятовує навіки. Тому партію з Штірліцом, який дзвонив Борману й бачився з ним, шеф гестапо розігрував самостійно. Все було б просто і вже не цікаво з Штірліцом, якби не було його дзвінка до Бормана і їхньої зустрічі. Коло замкнулося: Штірліц — шифр у Берні — російська радистка. І це коло спирається на могутній фундамент — на Бормана. Тому шеф гестапо і його найближчі співробітники не спали цілу ніч і вимоталися до краю, розставляючи пастки, готуючись до рішучого поєдинку.

— Я не буду говорити більше, — сказала Кет. — Я мовчатиму доти, поки ви не дозволите мені погодувати хлопчика.

Логіка матері супротивна логіці ката. Коли б Кет мовчала про дитину, їй довелося б самій випити гірку чашу тортур. Але вона, керована своїм єством, підштовхнула Рольфа до того рішення, якого в нього не було, коли він їхав сюди. Він знав про твердість російських розвідників, він знав, що вони швидше помруть, ніж зрадять.: Зараз раптом Рольфа осінило.

— Ось що, — сказав він, — не будемо марно гаяти часу. Ми незабаром влаштуємо вам очну ставку з вашим резидентом: відчувши провал, він вирішив утекти за кордон, але в нього це не вийшло. Він сподівався на свою машину, — Рольф різонув поглядом пополотніле обличчя Кет, — у нього хороша машина, правда ж? Але він помилився — наші машини не гірші, а кращі за його машину. Ви нас у всій цій веремії не цікавите. Нас цікавить він. І ви нам скажете про нього все. Все, — повторив він. —