Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Дорогою додому Джимбо дивувався, чому це він дозволяє молодшому братові собою командувати.

Пізніше того літа хлопчики почали влаштовувати вилазки в ліси довкола Серклвіля. Якось вони дійшли до струмка Гарджис і побачили, що з гілки дерева над водою звисає линва.

— Можна перескочити на той бік, гойднувшись на мотузці, — запропонував Біллі.

— Спочатку я перевірю її на міцність, — сказав Джимбо. — Я старший за тебе, а тому піду перший. Якщо мотузка витримає мене, ти теж перескочиш.

Джимбо взявся за линву, відійшов назад, а тоді розбігся і стрибнув. До протилежного берега було вже зовсім недалечко, коли хлопець зірвався з мотузки і шубовснув у багно, яке негайно почало його засмоктувати.

— Сипучий пісок! — закричав Джимбо.

Біллі зреагував блискавично. Він знайшов великий дрючок і кинув братові, а сам миттю видерся на дерево, проповз гіллякою, що нависла над водою, спустився вниз по линві й витягнув Джимбо на берег. Опинившись у безпеці, той повалився на землю навзнак і подивився на Біллі. Той мовчав. Джимбо обійняв молодшого братика за плечі й мовив:

— Ти врятував мені життя, Білле. Я твій боржник.

На відміну від Біллі та Джимбо, Кеті дуже любила католицьку школу. Вона обожнювала черниць і вирішила, що теж хоче стати черницею, коли виросте. Кеті ідеалізувала образ батька й намагалась якнайбільше про нього дізнатись. Дороті розповіла дітям, що тато занедужав, потрапив до шпиталю і там помер. П’ятирічна Кеті нічого не робила, попередньо не запитавши себе: «Чи сподобалось би це таткові Джонні?» Не позбулась вона цієї звички і в дорослому віці.

Співаючи в нічних клубах, Дороті заощадила трохи грошенят і придбала частину акцій бару «Циліндр». Тоді ж вона зустріла молодого красунчика з добре підвішеним язиком. Той переконав її, що вони удвох повинні відкрити ресторанчик у Флориді. От тільки часу на роздуми в них обмаль, пояснював молодик. Дороті має негайно вирушити з дітьми до Флориди, щоб оглянути кілька потенційних приміщень. Сам же він затримається в Серклвілі й хутенько продасть її акції, після чого приєднається до неї у Флориді. Єдине, що Дороті необхідно зробити, — це переписати на нього свій пакет акцій.

Вона вчинила так, як він їй сказав, — подалася з дітьми до Флориди, зупинилась у сестри, оглянула кілька виставлених на продаж приміщень і місяць чекала на приїзд молодика. Коли той так і не з’явився, Дороті збагнула, що стала жертвою шахрайства. Вона змушена була повернутися до Серклвіля, тепер уже не маючи ані копійки за душею.

У 1962 році, співаючи в барі боулінг-клубу, Дороті познайомилась із удівцем на ім’я Чалмер Мілліган. Він жив із донькою, Чаллою, котра була одного віку з Біллі. У Міллігана була також доросла донька, медсестра за фахом. Він почав зустрічатися з Дороті і влаштував її на роботу до тієї компанії, де працював на верстаті, штампуючи деталі до телефонних апаратів.

Біллі він одразу не сподобався.

— Я йому не довіряю, — поділився хлопчик із Джимбо.

Щорічний Гарбузовий фестиваль був родзинкою Серклвіля і славився на увесь Середній Захід. Вулицями міста сунула врочиста хода і пливли святково розцяцьковані платформи на колесах, а хідники перетворювались на ярмарок, де крамарі продавали з рундуків гарбузові пампухи, гарбузові льодяники і навіть гарбузові гамбургери. Місто ставало чарівною гарбузовою казкою з вогниками, прапорцями й атракціонами. Гарбузовий фестиваль у жовтні 1963 року запам’ятався Біллі як щаслива пора.

Дороті вирішила, що їй нарешті всміхнулася доля. Вона зустріла надійно працевлаштованого чоловіка, котрий зможе про неї подбати та ще й обіцяє всиновити її хлопчиків і вдочерити Кеті. З нього вийде гарний батько, думала Дороті, а сама вона стане хорошою матір’ю для Чалли. 27 жовтня 1963 року Дороті вийшла заміж за Чалмера Міллігана.

Однієї листопадової неділі, за три тижні після весілля, Чалмер привіз їх усіх на невелику ферму, яку успадкував від батька. Ферма була у Бремені, що в штаті Огайо, — лише за чверть години їзди від їхньої домівки. Діти захоплено досліджували фарбований набіло фермерський будиночок, гойдались у кріслі-гойдалці, яке стояло на ґанку, нишпорили в оранжереї за будинком і в старому хліві з червоними стінами, що бовванів трохи віддалік, на схилі пагорба. Чалмер повідомив, що хлопчикам доведеться приїздити сюди у вихідні й допомагати йому по господарству. Попереду багато клопотів — необхідно обробити ґрунт, щоб можна було посадити овочі.

Біллі обвів поглядом поля, де гнили гарбузи, і спробував закарбувати у пам’яті хлів і навколишній пейзаж. Він збирався все це намалювати, щойно повернеться додому, і подарувати малюнок своєму новому татові Чалу.

* * *

Наступної п’ятниці матінка-ігуменя та отець Мейсон увійшли до кімнати, де у третьокласників був урок, і про щось зашепотілися з сестрою Джейн Стівенс.

— Діти, встаньте-но, будь ласка, і схиліть голови, — мовила сестра Стівенс, по її щоках котилися сльози.

Учні розгублено слухали, як отець Мейсон із тремтінням у голосі виголошує помпезну промову:

— Діти, ви, певно, ще не усвідомлюєте, які події відбуваються нині на світовій арені. Я наразі й не сподіваюся, що ви зможете все це осягнути. Проте я мушу вам дещо повідомити. Сьогодні вранці нашого президента, Джона Ф. Кеннеді, вбито. Помолімося.

Прочитавши «Отче наш», отець Мейсон відіслав учнів надвір, де їм було сказано зачекати на прибуття автобусів, що мали розвезти їх по домівках. Відчуваючи, який глибокий смуток оповив усіх дорослих, діти принишкли й терпляче чекали.

У ті вихідні родина Мілліганів сиділа перед телевізором, дивлячись випуск новин. Показували поховальний кортеж, і Дороті плакала. Біллі не міг цього витримати. Йому було нестерпно боляче бачити маму сумною, чути її схлипування. Він заплющив очі, і…

З’явився Шон. Він подивився на телевізійний екран, де без єдиного звуку мигтіли кадри, глипнув на людей, котрі за цим спостерігали, а тоді підповз до телевізора, наблизив обличчя до нього впритул і відчув вібрацію. Чалла відштовхнула Шона, щоб той не затуляв екран. Хлопчик подався до своєї кімнати й сів на ліжко. Він виявив, що коли поволі випускати повітря крізь зціплені зуби — щось на зразок дззззззз, — то в голові так само химерно вібрує. Він довго сидів сам-один у кімнаті, роблячи те своє дззззззз.

Чалмер забрав дітей зі школи Святого Йозефа й записав до однієї із серклвільських державних шкіл. Він був ірландським протестантом і не збирався терпіти, щоб хтось у його родині навчався в католицькій школі. Також усі вони відтепер повинні були ходити до методистської церкви.

Дітям було не до вподоби, що їх змусили проміняти «Аве Марія» та «Отче