Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

наш» — «дорослі» молитви, до яких вони вже звикли, — на дитячі віршики, які бурмотіла Чалла. Особливо «Бога молю, перш ніж спатоньки йти»[12].

Біллі вирішив, що коли вже йому конче необхідно змінити віросповідання, то краще він прийме юдаїзм і буде як татко, Джонні Моррісон.

Розділ 8

(1)

Невдовзі після весілля, коли родина Мілліганів переїхала до сусіднього міста, Ланкастера, Дороті почала помічати, що Чалмер навдивовижу суворо ставиться до всіх чотирьох дітей. Ніяких розмов за столом. Не сміятися. Сільничку передавати винятково за годинниковою стрілкою. Коли приходили гості, діти мусили сидіти, виструнчившись, поставивши ноги рівнесенько і поклавши долоні на коліна.

Кеті заборонялося сидіти в матері на руках.

— Ти для цього занадто доросла, — гримав Чалмер на семирічну дівчинку.

Якось Джимбо попросив брата передати йому сіль. Біллі, який не міг так далеко простягнути руку, штовхнув сільничку, і та ковзнула до Джимбо по столу.

— Що це ще за вибрики? — визвірився Чалмер. — Тобі дев’ять років, а ти поводишся, як дурне дітисько!

Діти почали боятися вітчима. Особливо страшним він бував після того, як вип’є пива.

Біллі, занадто наляканий, аби відкрито збунтуватися, геть замкнувся в собі. Хлопчик не міг зрозуміти, чим він заслужив усю цю суворість і ворожість, усі ці покарання. Одного разу Біллі подивився просто вітчимові в очі, коли той його шпетив, і Чалмер процідив із крижаною люттю:

— Опусти очі долі, коли я до тебе звертаюся.

Від його тону Біллі скулився й потупив погляд.

Коли Шон розплющував очі й роззирався довкола, частіше за все перед ним маячило чиє-небудь сердите обличчя. Хтось свердлив його поглядом і ворушив губами. Часом це була вродлива пані, часом — одна з двох дівчаток або старший за нього хлопчик, який, бувало, штурхав його чи забирав у нього іграшки. Коли ці люди ворушили губами, Шон видавав звуки, схожі на дзижчання. Це смішило всіх, окрім кремезного злого чоловіка. Той чоловік спопеляв його розгніваним поглядом, і Шон плакав. Від ридань у Шона в голові виникало таке саме химерне відчуття, як і від дзижчання. Після цього він зазвичай стуляв повіки і втікав.

Якось Кеті згадала улюблену дитячу розвагу Біллі.

— А зроби-но знову «бджілку», — попросила вона. — Нехай Чалла подивиться.

— Яку ще «бджілку»? — здивовано витріщився на дівчат Біллі.

— Ну, оте бджолине дззззззз, що ти постійно робиш.

Біллі не розумів, про що мова, але зімітував бджолине гудіння.

— Ти такий кумедний, — сказала Кеті.

— Чому ти ночами дзижчиш? — запитав якось Джимбо, коли хлопчики були у своїй кімнаті.

Брати спали удвох у старовинному дерев’яному ліжку, і Джимбо неодноразово прокидався від того, що з вуст Біллі линули деренчливі звуки.

Біллі збентежило те, що Джимбо, як і дівчатка перед тим, говорить про якесь дзижчання, а він, Біллі, і гадки не має, що все це означає. Хлопчик швиденько все обдумав і сказав:

— Це я нову гру вигадав.

— І що ж це за гра така?

— Вона зветься «Маленька бджілка». Ось, поглянь. — Він заховав обидві руки під ковдру і почав водити ними по колу. — Дззззззз! Бачиш, там бджолиний рій.

Джимбо здавалося, ніби звук і справді йде з-під ковдри. Біллі витягнув назовні руку, складену в кулак, і тепер дзижчання мовби долинало з його кулака. Потім він зобразив пальцями, як бджілка походжає туди-сюди подушкою. Біллі повторив це кілька разів, буцімто з різними бджолами. Зненацька Джимбо відчув, як щось боляче шпигнуло його в руку.

— Ой! Нащо ти це зробив?

— Це одна з бджілок тебе вжалила. Тепер лови її! Можеш по ній ляснути чи накрити її долонею.

Джимбо декілька разів влучав по бджолі, що його вкусила. Але коли він укотре її спіймав, темна спальня сповнилася дзижчанням, яке ставало дедалі гучнішим і сердитішим. Вільною рукою Біллі почав дошкульно щипати брата.

— Ой! Ай! Та годі тобі, мені ж боляче!

— Це не я, — відказав Біллі. — Ти зловив маленьку бджілку, тож тепер її татко і старший братик прилетіли тебе провчити.

Джимбо відпустив маленьку бджілку на волю, і Біллі зобразив, як увесь бджолиний рій кружляє разом із нею по подушці.

— Хороша гра, — сказав Джимбо. — Давай завтра ввечері знову так гратися.

Перед сном Біллі лежав у темряві й розмірковував. Мабуть, дзижчання і справді пояснюється тим, що він вигадував якусь гру. Гудів собі по-бджолиному, не усвідомлюючи, що всі в будинку його чують. Таке, певно, з багатьма трапляється. Як, наприклад, втрата часу. Біллі був упевнений, що час втрачають усі люди. Він часто чув од матері й сусідів нарікання: «Господи, і куди тільки час подівся», «аж не віриться, що вже так пізно» або «не встигнеш озирнутись — а дня вже нема».

(2)

Один недільний день особливо виразно закарбувався в пам’яті Учителя. Минув рівно тиждень від Дня дурня. Біллі, якому майже два місяці тому виповнилося дев’ять, помітив, що тато Чал увесь день не зводить із нього очей. Біллі взяв погортати журнал, але, підвівши погляд від сторінок, побачив, що Чалмер сидить із кам’яним виразом обличчя, підперши підборіддя рукою, і пильно стежить за кожним рухом хлопчика своїми безживними зеленкувато-блакитними очицями. Біллі піднявся, акуратно поклав журнал на кавовий столик і сів на канапу так, як йому постійно втовкмачували, — ноги рівно стоять на підлозі, руки лежать на колінах. Але Чалмер не припиняв пожирати його очима, тож Біллі підвівся й пішов на заднє подвір’я. Він був стривожений і не знав, чим себе зайняти, тому вирішив погратися з Блекджеком. Усі казали, що Блекджек — лютий собацюра, проте Біллі завжди добре з ним ладнав. Однак, озирнувшись на будинок, хлопчик побачив, що Чалмер витріщається на нього з вікна ванної кімнати.

Біллі не на жарт перелякався. Йому кортіло вшитися з-під настирливого погляду Чалмера, тож він обійшов будинок і примостився у дворі. Попри те що вечір був теплий, Біллі тремтів, наче осиковий листок. Хлопець, який розвозив пресу, жбурнув йому свіжу газету, і Біллі звівся на ноги, збираючись занести її до будинку, проте побачив у вікні вітальні Чалмера, котрий уважно за ним спостерігав.

Решту недільного вечора Чалмер свердлив Біллі поглядом. Хлопчика били дрижаки, бо він і гадки не мав, що від нього потрібно вітчимові. Чалмер нічого не пояснював. Він узагалі не розтуляв вуст, але його очі відстежували кожен крок Біллі.

Уся родина дивилася випуск телепередачі Волта Діснея «Чудовий світ кольору». Біллі простягнувся на підлозі перед телевізором. Час від часу хлопчик озирався через плече й ловив на собі холодний риб’ячий погляд Чалмера. Коли Біллі пересів на канапу, якнайближче до мами,