Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

мешкала на Кі-Ларґо[11], а потім повернулася в Огайо, до Серклвіля. Там вона знову зустріла Діка Джонаса, свого колишнього чоловіка. Після декількох побачень і палких обіцянок Джонаса змінитися Дороті вдруге вийшла за нього заміж.

(3)

Одного ранку п’ятирічний Біллі прийшов на кухню, встав навшпиньки біля столу і потягнувся за рушником, але зачепив вазочку для печива, яка торохнула на підлогу і розбилася. Він спробував з’єднати уламки, та вони не трималися купи. Почувши, що хтось наближається, Біллі затремтів. Він боявся покарання, боявся, що йому зараз зроблять боляче.

Біллі розумів, що наробив шкоди, але не хотів бачити того, що ось-ось мало трапитись, не хотів чути, як мама буде його лаяти. Він міцно заплющив очі й заснув.

Шон розплющив очі й роззирнувся довкола. Його увагу привабили уламки скла на підлозі. Що це було? Чому воно розбилося? І що він тут робить?

Увійшла вродлива пані і сердито на нього подивилась. Її губи ворушились, але він не чув ані звуку. Пані почала грубо його торсати і тицяти пальцем йому у груди. Її обличчя розчервонілось, а рот роззявлявся у беззвучному воланні. Шон і гадки не мав, за що ця пані так на нього гнівається. Вона потягнула його за собою, заштовхнула до якоїсь кімнати і зачинила двері. Шон сидів там у мертвій тиші, не знаючи, що з ним буде далі. А тоді він заснув.

Біллі розплющив очі й тут-таки скулився, очікуючи, що на нього посиплються штурхани, проте штурханів не було. І коли це він встиг опинитись у своїй кімнаті? Біллі вже почав звикати до того, що він стуляє повіки і зненацька переноситься в інше місце і в інший час. Він вирішив, що таке, мабуть, відбувається з усіма людьми. От тільки раніше не встигав він прийти до тями, як його називали брехуном і карали за що-небудь, чого він не коїв. Нині ж уперше все сталось навпаки — він накапостив, а його за це не спіткала жодна кара. Біллі все чекав, що мама прийде насварити його за розбиту вазочку. Через це він увесь день нервував і не висовував носа з кімнати. Йому хотілось, аби Джимбо швидше повернувся додому зі школи. Чи щоб знову з’явився той чорнявий хлопчик, з яким вони якось бавилися солдатиками й машинками. Біллі міцно заплющив очі, сподіваючись, що, коли їх розплющить, хлопчик стоятиме перед ним. Але нічого не сталося.

Дивно, та він більше ніколи не почувався одиноким. Щойно Біллі ставало нудно, самотньо чи тоскно, треба було всього-на-всього заплющити очі. Коли він знову їх розплющував, то завжди був уже деінде і все змінювалось. Іноді, коли він опускав повіки, за вікном яскраво сяяло сонечко, а коли піднімав — було вже поночі. Або ж навпаки. А часом він грався з Джимбо чи Кеті, проте варто було йому моргнути — і він уже сидів на підлозі сам-один. Інколи після цього на передпліччях у нього проступали червоні сліди або його сіднички боліли так, мовби йому добряче всипали. Але самого Біллі ніколи більше не штурхали і не били.

Його дуже тішило, що він більше не дістає прочуханок.

(4)

Дороті прожила з Діком Джонасом рік. Після цього терпець їй урвався, і вона покинула його вдруге. На хліб собі й дітям вона заробляла, працюючи офіціанткою в ланкастерському заміському клубі, а також співаючи в коктейль-барах «Континенталь» і «Циліндр». Дітей Дороті віддала до школи Святого Йозефа в Серклвілі.

У першому класі Біллі навчався дуже добре. Черниці нахвалитися не могли його здібностями до образотворчого мистецтва. Він умів швидко робити ескізи, а його майстерність у застосуванні світлотіні була просто нечуваною як для шестирічної дитини. Проте коли Біллі був у другому класі, сестра Джейн Стівенс вирішила, що необхідно змусити хлопчика писати й малювати правою рукою.

— Твоєю лівою рукою орудує диявол, Вільяме. Треба його вигнати.

Біллі угледів, що черниця взялася за лінійку, і заплющив очі.

Шон озирнувся довкола й побачив, що до нього наближається з лінійкою в руці пані в чорній сукні й накрохмаленому білому нагруднику. Він розумів, що з’явився тут для того, аби його покарали. От тільки за що? У пані ворушилися губи, та Шон не чув, що вона каже. Він просто скулився, вдивляючись у її багряне від гніву обличчя. Вона вхопила його за ліву руку, замахнулась і стала в цілковитій тиші раз по раз опускати лінійку на його долоньку.

Умиваючись сльозами, Шон укотре запитував себе, чому він тут опинився і змушений прийняти покарання за те, чого не робив. Це було страшенно несправедливо.

Коли Шон пішов, Біллі розплющив очі й побачив спину сестри Стівенс, яка саме віддалялась. Він глипнув на свою ліву руку. Там набухли червоні пекучі рубці. Він відчув щось у себе на щоках і торкнувся обличчя правою рукою. Це що, сльози?

Джимбо назавжди запам’яталося те, що, хоча він і був старший за брата на рік і чотири місяці, саме семирічний Біллі підмовив його втекти того літа з дому. Вони спакують провіант, пояснював Біллі, прихоплять ножа і трохи одягу й вирушать на пошуки пригод, а додому повернуться багатими і знаменитими. Вражений блискуче продуманим планом молодшого братика, Джимбо погодився тікати з ним.

Вони вислизнули з будинку, несучи наплічники, пішки дістались околиці Серклвіля, залишили позаду житлові райони і спинилися на краю великого поля конюшини. Біллі вказав на п’ять-шість яблунь, які росли посеред поля, і сказав, що там вони зроблять привал і підобідають. Джимбо почимчикував за ним.

Вони сиділи, спершись на стовбури дерев, наминали яблука і теревенили про те, які пригоди на них чекають. Раптом Джимбо відчув, що здійнявся неабиякий вітрюган. Довкола хлопчиків яблука градом посипались на землю.

— Гей, — озвався Джимбо, — насувається буря.

— Подивись-но на цих бджіл! — роззирнувся довкола Біллі.

Джимбо помітив, що все поле аж кишить бджолами, які рояться і дзижчать у конюшині.

— Та вони всюди! Ми тут у пастці. Нас закусають до смерті. Рятуйте! Рятуйте! — зарепетував він. — Хто-небудь! На допомогу!

Біллі хутко спакував наплічники.

— Отже, так. Коли ми йшли сюди, нас не вжалили. Тому вибиратися будемо тим самим шляхом. Але цього разу краще побіжімо. Нумо, гайда!

Джимбо припинив кликати на допомогу і приєднався до Біллі.

Хлопці щодуху чкурнули полем і врешті вибігли на дорогу. Жодна бджола їх не вкусила.

— Швидко ти зметикував, — похвалив Джимбо.

Біллі поглянув на небо, що темнішало просто на очах.

— Якісь зловісні хмари. Гаразд, сьогодні все зірвалось, тому давай поки що відкладемо наші плани. Повернемось додому,